Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Ktoz by pokonal te lwowskie lwy?

Gdzie onie wbeca, tam szyby leca

I cale pieklo przed nimi drzy!

Hej, kto sie z naszej wiary smieje,

Niech go jasna krew zaleje!

Wojsko idzie, banda gra,

Pan kapitan w portki sra![146]

Ясева пісенька додала клепарівській голоті отухи, юрба злагоджено повторила приспів до щойно створеного революційного штаєра, луна вдарилася у вікна будинку поліції, аж шибки задзеленькотіли; Сухоровський підвів голову, провів очима по вікнах і знову наштовхнувся на скляне око, наставлене на нього, мов дуло пістоля; нині Міхал не збоявся того погляду, й навіть не злякав його відділ кінної поліції, що промчався Капітульною, минаючи кафедру, — клепарівський смерч ніхто здолати не годен, нині місто опиниться в руках голоти, і не зостанеться жодної німецької душі ні в магістраті, ні в поліцейському будинку, ані в губернаторському палаці; Міхал не уявляв, як клепарівська банда правитиме містом і краєм, та це його не обходило — він мусив винищити до ноги львівську поліцію, захопити живим директора, який пазить за його душею мертвим оком, й повісити на ратушевому балконі; Сухоровський збагнув нарешті, що його справжній ворог — шваб, бо навіть поляк Зайончковський виконував волю німців; він спинив коней перед барикадами, зіскочив з брички, видряпався на гребінь й відчув себе полководцем, вождем; людське місиво виливалося із закамарків і заповнювало майдан по вінця — хто встоїть перед ним; й заволав Міхал до гвардійців, показуючи на загін кінної поліції, що обступала Ринок від вулиці Руської до будинку Лоренцовичів: «Брати–поляки, нині ми разом виб'ємо з міста швабів, а потім уже будемо миритися! Так чи не так, Йосипе?» — гукнув до коваля, який стояв на днищі воза, і той кивнув головою; у натовпі, що товкся біля камениці Гуттера, Міхал побачив Фатьму, вона тягнулася до нього, махала руками — гей, та бо ж такого красеня, а ще й ватажка зуміла колись запосягти: хай–но скінчиться бій, і вона вже ніколи не відступиться від Міхала; Сухоровський заспокоїв її помахом руки: все буде кляво, туркене! — й скомандував клепарівській черні до наступу на поліцію; ринула чорна лава через барикаду, й дременули поліцаї на Губернаторські вали.

Двічі наступали гусари Гаммерштайна на Ринок і двічі відкочувались, полишаючи на бруку розтерзаних вояків; біля Домініканського собору стояла карета директора поліції, Захер–Мазох наказав поліцаям взяти Сухоровського живим, проте поліцейські кінні відділи марно намагалися пробитись хоча б до ратуші: клепарівських збойників вів на поліцію страшний Мангус, від його вигляду сахалися коні, збойники гаратали лопатами й ломами вершників по головах, хапалися за стремена, стягали долі нападників і разом з ними конали під копитами — тлум волоцюг був нездоланний; на обох флангах барикади стояли два силачі, яких не брали кулі, й вигукував Сухоровський, додаючи черні охоти до битви: «Ще не згибла руська мати!»; Йосип гатив ковальським молотом по головах сміливців, які видряпувалися на барикаду, він тяжко сопів, достоту, як у кузні, коли клепав розпечене залізо, і примовляв за кожним ударом: «Отут тобі й шлюс, канарку! А не лізь без пардону, лапімухо!»; коваль Йосип з Круп'ярської підбадьорював Міхала, якому недавно докоряв за пролиту кров, а сьогодні й сам, не міряючи, виливав її на брук: «Не бійся, побратиме, все — фук: нині або ми, або вони, а нас хіба прямими ядрами зметуть з барикади!» — і тільки це сказав, як з Високого Замку завила вистрелена смерть, вона виспівувала в повітрі зловісну нуту й аж мовби закрутилася над Ринком, вишукуючи для себе жертву, і врешті вдарилася чорним клубком у квадратові груди коваля, а тоді вибухла полум'ям, і від Йосипа, і від воза туркені не залишилося ні капця, ані тріски, тільки на розметеному місці зазяяла яма, яка стала Йосиповою могилою, й загорланив зрозпачений Міхал:

— Бий валячів, бий лапікурів!

Та вже не чула його покликів клепарівська чернь; з Високого Замку посипалися ядра і палаючі ракети, вежа ратуші звалилася долі й потовкла юрбу; ракети шугали над містом вогненними зміями й запалювали будинки, на Ринку спалахнула пожежа, впали бомби й на Тринітарську площу — і закурився чорним димом верхній поверх університету; клепарівська банда спанікувала, й першим кинувся втікати патлатий Мангус, за ним покотилася його ватага, і вже не міг її стримати хрипкий крик Сухоровського: «Куди ж ви, щурі підвальні, та їх там жменька!»; Міхал вмить втратив владу над клепарівським військом, воно ж мало за ватажка не Сухоровського, а Мангуса, й це Міхал зрозумів аж тепер; Мангус ганебно втікав з поля битви, страх заволодів темною юрбою, яка завжди однаково була готова як до розбою, так і до втечі; лахмітні ваґабунди зникали слідом за своїм ватажком у позаринкових закамарках; решта польської гвардії викинула над палаючою барикадою білий прапор; від Йосипа не залишилося ні латки, а ремісники, які вранці стали під команду коваля, лежали тепер покотом на бруку, тільки на чолопку недорозваленої барикади стояв велетень без зброї: набої закінчилися, й Міхал пожбурив пістоля, він схопив у руки довбню, що валялася під ногами, й гамселив нею довкруж, обкручуючись на ногах, мов дзиґа; поліцаї й гусари оточували його все тіснішим перстенем — мусили ж узяти живим; Міхал не давався — не було серед напасників рівного йому силою, тож зафуркотів урешті аркан, петля впала Міхалові на шию, він розтягав її руками, та розірвати не міг; петля стиснула шию разом із зап'ястям, шнур, немов вуж, оповив Міхалове тіло, залишились вільними тільки ноги, й потягнули поліцаї Міхала, немов сплутаного дикого оленя; полишаючи Ринок, Сухоровський водно оглядався, та не побачив туркені, не побігла вона за ним, десь там сховалася за каменицею Гуттера, шкодуючи, напевне, більше за возом з крамом, ніж за Міхалом, хоч називала його коханим; і згадалися Сухоровському слова Ганнусі з Погулянки, коли Міхал прощався з ковалем, утікаючи зі Львова в Молдову: «А навіщо мені бути врятованій — без нього: в житті буду давати йому радість, в тюрмі самотність відганятиму й біля лобного місця постою, щоб не боявся смерті…» — і втямив Міхал, що Фатьма — то лише похітлива тінь Ганнусі: справжня Ганнуська приходить на світ лише раз для того, щоб стати назавше поруч із своїм обранцем…

Ринок спорожнів, догоряли ратуша, університет і театр; ніхто не підбирав трупи, не рятував поранених, ніхто не шукав живих недобитків, тож осиротілий Ясьо, який чудом залишився живий, востаннє утер сльози, затиснув скрипку під пахвою і поплівся на Клепарів, щоб померти там,