Читати книгу - "Гаррі Поттер і Напівкровний Принц"

- Тут, - сказав він. - Заходити треба тут. Вхід приховано.

Гаррі не питав, звідки Дамблдор це знає. Він ще не бачив чаклуна, який би все робив саме отак - за допомогою звичайних поглядів та доторків; але Гаррі давно вже збагнув, що вибухи й дим найчастіше бувають свідченнями дурості, а не майстерності.

Дамблдор одійшов від стіни печери й націлив на неї чарівну паличку. За мить там з’явилися сліпучо-білі обриси арки, немовби її ззаду підсвітили потужним світлом.

- Ви з-зуміли! - цокотів зубами Гаррі, та не встигли ці слова зірватися йому з вуст, як обриси зникли, залишивши ту саму голу й міцну кам’яну поверхню. Дамблдор озирнувся.

- Вибач, Гаррі, я й забув, - він спрямував на нього чарівну паличку - й одяг Гаррі миттю став теплий і сухий, наче повисів біля палаючого вогнища.

- Дякую, - зрадів Гаррі, але Дамблдор знову зосередився на міцній стіні печери. Він не вдавався до чарів, а просто стояв і пильно дивився, немовби побачив якийсь надзвичайно цікавий напис.

Гаррі не рухався; він не хотів відволікати зосередженого Дамблдора.

Це тривало цілих дві хвилини, а тоді Дамблдор тихо сказав:

- Не може бути. Так грубо.

- Що таке, пане професоре?

- Я так собі думаю, - Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, - що з нас вимагають плати за прохід.

- Плати? - здивувався Гаррі. - Треба розплачуватися з дверима?

- Так, - відповів Дамблдор. - Кров’ю, якщо не помиляюся.

- Кров’ю?

- Я ж казав, що це грубо, - презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. - Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

- Так, але якщо їх можна уникнути... - пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув відчути його знову.

- Іноді їх, однак, не уникнути, - сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.

- Пане професоре! - запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. - Давайте я, бо я...

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло - і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.

- Ти дуже люб’язний, Гаррі, - Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці - і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. - Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.

- Спочатку, мабуть, я, - сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку.

Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.

- Ходімо, - спокійно сказав Дамблдор. - Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати. Їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого - безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

- Пане професоре? - не витримав нарешті він. - Думаєте, горокракс тут?

- Тут, - відповів Дамблдор. - Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?

- А не можна... спробувати замовляння-викликання? - запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зникнути.

- Та вже ж, можна, - погодився Дамблдор, так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся. - Візьми й спробуй.

- Я? Ну... ну що ж...

Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:

- Акціо горокракс!

Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну, Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.

- Що це було?

- Мабуть, щось таке, що реагуватиме на наші спроби здобути горокракс.

Гаррі ще раз подивився на воду. Поверхня озера знову нагадувала блискуче чорне скло: брижі зникли якось неприродно швидко, а от серце в Гаррі й далі калатало.

- Ви знали, що таке станеться, пане директоре?

- Щось мало статися обов’язково, якби ми вдалися до відвертої спроби заволодіти горокраксом, і я це знав. Але ти, Гаррі, запропонував дуже добру ідею - простий спосіб з’ясувати, що на нас чекає.

- Але ж ми не знаємо, що то була за почвара, - вимовив Гаррі, дивлячись на лиховісно гладесеньку воду.

- Тобто, що то були за почвари, - уточнив Дамблдор. - Дуже сумніваюся, що вона тут одна. То що, йдемо далі?

- Пане професоре?

- Що, Гаррі?

- Як ви гадаєте, нам доведеться заходити в озеро?

- В оце озеро? Хіба що нам дуже не пощастить.

- А ви не думаєте, що горокракс на дні?

- Та ні... я думаю, що горокракс посередині.

І Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.

- То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?

- Думаю, що так.

Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи...