Читати книгу - "Білі зуби"

— А школа?

— Якщо ти можеш прогулювати, то й я можу прогулювати… це не те, що я її зовсім кидаю. В мене на плечах все ще чалфенівська голова, я повернусь на екзамени і потім знов пошлю все на хрін. Айрі, ти мусиш зустрітися з цими людьми. Вони просто… неймовірні. Він — дадаїст. А вона — анархістка. Справжня. Не така, як Маркус. Я їй розказав про Маркуса і про його грьобану Мишу Майбутнього. Вона думає, що він небезпечна особа. Дуже може бути, що він психопат.

Айрі подумала хвилинку:

— Ну, я б здивувалася.

Не гасячи цигарки, він викинув її у вікно:

— Я відмовляюся від м’яса. Наразі я їм тільки рибу, але цього не достатньо. Все, я нахрін стаю вегетаріанцем.

Айрі стенула плечима, не зовсім розуміючи, що вона має на це відповісти.

— Я маю багато чого сказати про старе гасло, розумієш?

— Старе гасло?

— Випалюй вогонь вогнем. Тільки справді, блін, екстремальною поведінкою можна достукатися до таких, як Маркус. Він навіть не розуміє, що він ні на що не здатний. До нього не можна достукатися раціонально, бо він думає, що раціональність йому належить. Як ти будеш з таким говорити? Ага, і я відмовляюся від шкіряного одягу — і решти продуктів тваринного походження, желатину там і такого іншого.

Задивившись на якийсь час на ноги, що проходили на рівні їхніх облич — у шкіряних туфлях, кросівках, на шпилях, — Айрі відповіла:

— Так, це їм покаже.

Першого квітня, на День дурнів, на порозі в Айрі з’явився Самад. Він зайшов дорогою до ресторану, в білому костюмі, що наче в корови в роті побував, і нагадував розчарованого святого. Він виглядав так, наче ось-ось заплаче. Айрі впустила його.

— Привіт, міс Джонс, — легенько кивнув їй. — Як поживає твій батько?

Айрі впізнала гру.

— Ви його бачите частіше за нас. А як поживає ваш Бог?

— Дуже добре, дякую. Ти бачилась з моїм нікудишнім сином останнім часом?

Не встигла Айрі сказати свою наступну репліку, як Самад розридався, і його довелося проводити в кімнату, саджати в Даркусове крісло і відпоювати чаєм, щоб він міг говорити.

— Містере Ікбол, що не так?

— А що так?

— Щось трапилося з моїм татом?

— О ні, ні… Арчібальд в порядку. Він — як ходяча реклама пральної машинки. Крутиться, крутиться і зовсім не зношується.

— Тоді що сталось?

— Міллат. Він пропав ось уже три тижні.

— Боже. А ви телефонували Чалфенам?

— Він не в них. Я знаю, де він є. Він з вогню скочив у полум’я. Він сидить із цими сновидами в зелених краватках. У спортцентрі в Честері.

— Ніхріна собі.

Айрі сіла на підлогу, схрестивши ноги, і вийняла цигарку.

— Я його не бачила в школі, але я щось не задумувалась, скільки його вже не було. Але якщо ви знаєте, де він…

— Я не поїхав туди шукати його, я прийшов спитати твоєї поради, Айрі. Що мені робити? Ти його знаєш — як я маю достукатися до нього?

Айрі закусила губу — стара звичка її матері:

— Ну, я не знаю… Ми вже не такі близькі, як колись… але я завжди думала, що справа в Маджіді… йому його не вистачає… ну, він цього ніколи не визнавав… але Маджід — його двійняшка і, може, якби він був тут…

— Ні, ні. Ні, ні, ні. Я б хотів, щоб усе було так просто. Тільки Аллах знає, як я покладав усі свої сподівання на Маджіда. А тепер він каже, що повертається вивчати англійське право — і за нього платить ця сімейка Чалфенів. Він хоче займатися правом людей замість права Господа. Він нічого не навчився з того, що казав нам пророк Мухаммед — мир Йому! Звісно, його мати задоволена по вуха. Але для мене він — саме розчарування. Він більш англієць, ніж самі англійці. Повір мені, з Маджіда Міллатові добра не буде. Як і Маджідові з Міллата. Вони обидва збилися на манівці. Відхилилися безмірно від життя, яке я їм накреслив. Вони сто відсотків поодружуються з білими жінками на ім’я Шейла і зведуть мене в могилу замолоду. Все, чого я хотів, — це два добрих мусульманських хлопчики. Ой, Айрі… — Самад узяв її за вільну руку і погладив із сумною теплотою. — Я просто не можу зрозуміти, де я помилився. Ти вчиш їх, але вони не слухають, бо у них у навушниках гримить «Паблік енемі». Ти їм показуєш широку дорогу правди, а вони вишукують криву стежечку облуди. Ти їх ведеш, а вони тікають у тебе з-під руки до спортцентру в Честері. Ти намагаєшся все спланувати, і ніщо не трапляється так, як ти собі уявляв…

«Але якби ви могли почати спочатку, — подумала Айрі, — якби ви могли відвести їх до витоків річки, до батьківщини…» Але вона цього не сказала вголос, бо він відчував це так, як і вона, і обоє знали, що це допоможе хіба так, як тому, хто ловить свою тінь.

Натомість вона витягнула свою руку з-під його і поклала її поверху — ласка за ласку:

— О, містере Ікбол. Я навіть не знаю, що сказати…

— Нема таких слів. Син, котрого я послав додому, вертається чистокровним англійцем у білому костюмі, юристом