Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

Він обняв її рукою за плечі й усміхнувся:

— Ах ти, сетесдальська трясучко.

50

Екеберзький кряж

Другого тижня в грудні знову повалив сніг. І цього разу зима взялася за справу серйозно. Завірюха кружляла навколо будинків, і в новинах обіцяли нові опади. У середу в другій половині дня відбулося зізнання. Тронн Гретте розповів прокуророві, як він спланував, а потім і здійснив убивство своєї дружини.

Сніг падав усю ніч, і наступного дня він зізнався і в тому, що замовив свого брата. Чоловік, якому він заплатив за вбивство, назвався Ель Охо. Охо, не мав адреси і щотижня міняв прізвисько та номер мобільного телефону. Тронн бачився з ним усього лише раз на одній із парковок у Сан-Паулу, де вони й обговорили всі деталі. Ель Охо отримав п’ятнадцять тисяч доларів у завдаток, решту Тронн у паперовому пакеті поклав у комірку камери схову в терміналі Т’єті. Вони домовилися, що Тронн пришле кілерові передсмертну записку в поштове відділення в Кампус Белус, муніципалітет на південь від центру, а ключ від комірки — туди ж після отримання мізинця Лева.

Єдиний раз за час довгих допитів виникла кумедна ситуація, коли на запитання, яким чином звичайний турист зумів вийти на професійного кілера, Тронн відповів, що це далося йому набагато легше, ніж домогтися приходу водопровідника в Норвегії. Проте аналогія виявилася невипадковою.

— Мені про це якось Лев розповів, — повідав Тронн. — Вони вміщують свої контактні телефони під рубрикою ріошего поряд із пропозиціями сексуальних послуг у газеті «Фолья де Сан-Паулу».

— Плум… як там далі?

— Ріошего. Водопровідник.

Халворсен передав цю мізерну інформацію до бразильського посольства, співробітники якого утрималися від уїдливих зауважень і ввічливо пообіцяли зробити все від них залежне.

Гвинтівка Ав-3, якою Тронн користувався в момент пограбування, належала Леву і зберігалася на горищі в Дісенгренді. Але її походження встановити не вдалося, оскільки серійні номери виявилися збитими.

Різдвяний вечір для консорціуму страхових товариств «Нордеа» настав раніше належного, адже всі вкрадені на Бугстадвеєн гроші до єдиної крони було знайдено в багажнику машини Тронна.

Ішли дні, йшов сніг, і продовжувалися допити. У п’ятницю в другій половині дня, коли всі вже добряче натомилися, Харрі запитав Тронна, чому його не вивернуло, коли він убив свою дружину пострілом у голову — адже він не виносить вигляду крові? Тронн довго дивився в об’єктив відеокамери в кутку. А потім просто похитав головою.

Але коли допит закінчився й вони поверталися по «Кишці» в камеру попереднього ув’язнення, він раптом обернувся:

— Кров, Харрі, різна буває.

У вихідний Харрі, сидячи на стільці біля вікна, спостерігав, як Олег із сусідськими хлопчаками будує сніжну фортецю в саду перед дерев’яною віллою. Ракель запитала, про що він думає, але Харрі на запитання не відповів, а замість цього запропонував прогулятися. Вона наділа вушанку і рукавички. Коли вони йшли повз Холменколлен, Ракель запитала, чи не запросити їм батька та сестру Харрі до неї додому на Різдво.

— Адже, окрім нас, нікого більше не буде, — сказала вона

і стиснула йому руку.

У понеділок Харрі та Халворсен повернулися до справи Елен. Вони почали із самого початку. Опитали відомих їм уже свідків, знову прочитали колишні рапорти, перевірили інформацію від агентів і виявлені ще тоді сліди. Як з’ясувалося, що вели в нікуди.

— У тебе є адреса того, хто бачив Сверре Ульсена разом із одним типом у червоній машині на Грюнерльокка? — запитав Харрі.

— Квінсвік. Він зареєстрований за адресою батьків, але ми його там навряд чи застанемо.

Увійшовши до піцерії Херберта, Харрі не плекав особливих надій щось довідатися про Роя Квінсвіка. Але поставивши кухоль пива одному хлопчакові з логотипом Національного Альянсу на футболці, він почерпнув вельми важливу інформацію про те, що обов’язок зберігати таємницю на Роя більше не поширюється, позаяк нещодавно він кинув своїх колишніх дружків. Рой, мабуть, зустрів дівчину-християнку і втратив віру в нацизм. Ніхто не міг повідомити її ім’я або адресу, за якою Рой нині мешкає, але хтось начебто бачив його, коли він виспівував псалми серед членів Філадельфійської общини.

Завірюха намела замети, і на центральних вулицях заметушилися снігоприбиральні машини.

Жінку, в яку стріляли під час пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені, виписали з лікарні. На фотографіях у «Даґбладет» вона показувала пальцем на те місце, куди ввійшла куля, і, приклавши два пальці до грудей, позначила відстань до серця. Як було написано в газеті, тепер вона збиралася весело зустріти Різдво вдома з чоловіком і дитиною.

На тому ж тижні в середу о десятій ранку Харрі обтупав сніг із черевиків і постукав у двері конференц-залу № 3 Управління поліції.

— Заходь, Холе, — почув він громовий голос судді Вальдерхауга, керівника комісії Служби внутрішньої безпеки поліції, що розслідує інцидент із стріляниною в районі Пакгаузу. Харрі сів на стілець перед зборами з пяти осіб. Окрім судді Вальдерхауга, до групи входили прокурор, два слідчі, жінка й чоловік, і адвокат Ула Лунде, відважний, але здатний і реально мислячий хлопець, із яким Харрі був знайомий.

— Нам би хотілося до різдвяних відпусток подати висновок прокуророві міста, — почав Вальдерхауг. — Чи не міг би ти по можливості стисло і детально викласти свою позицію в цій справі?

Харрі розповів про свою недовгу зустріч з Альфом Гуннерудом під акомпанемент стукоту клавіатури слідчого, що набирав його свідчення. Коли він закінчив, суддя Вальдерхауг подякував йому, порився в паперах, поки не знайшов потрібний, і подивився на Харрі поверх окулярів.

— Нам би хотілося знати, чи не був ти здивований, почувши, що Гуннеруд направив зброю на поліцейського, виходячи зі свого враження про нього під час вашого короткого рандеву?

Харрі пригадав, про що подумав, побачивши Гуннеруда в під’їзді. Хлопчак, що боїться, що його зараз знову поб’ють. Але ніяк не холоднокровний убивця. Харрі зустрів погляд судді й відповів:

-Ні.

Вальдерхауг зняв окуляри:

— Але ж коли Гуннеруд побачив тебе, він не поліз за зброєю, а вважав за краще втекти. Чому ж, по-твоєму, зустрівши Волера, він змінив тактику?

— Не знаю, — відповів Харрі. — Мене там не було.

— Тобто ти не вважаєш, що це дивно?

— Вважаю.

— Але адже ти щойно сказав, що не здивувався.

Харрі злегка відкинувся на спинку стільця:

— Я вже тривалий час служу в поліції, пане суддя. І мене більше не дивує, що люди здійснюють