Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Страйк виїхав у провулок і поїхав геть, стиснувши зуби. Чого це Рокбі причепився до нього саме зараз, коли Страйк так хвилюється за родичів, які про нього дбали ще тоді, коли з цього нічого не можна було отримати? Пізно вже просити вибачення; цієї шкоди не відшкодувати; кров, чорт забирай,— водиця. Страйка обсіли думки про хвору Джоан, з якою він навіть не мав спільних генів, про Джоан, ув’язнену в будинку на кручі серед повені. Всередині борсалися гнів і провина.

За кілька хвилин Страйк раптом виявив, що їде через Клеркенвелл. Помітивши на Сент-Джон-стріт кав’ярню, він зупинив машину, а тоді крізь дощ рушив до світла й тепла, де замовив собі сандвіч з яйцем і помідором. Сівши під вікном обличчям до вулиці, Страйк опинився лицем до лиця з власним похмурим неголеним віддзеркаленням у залитій дощем шибці.

Голова в Страйка боліла хіба що від похмілля, але зараз у ліву скроню почала стукати мігрень. Він їв свій сандвіч, запевняючи себе, що від їжі йому кращає. Тоді замовив ще чашку чаю, витягнув мобільний і наклацав відповідь Алові, маючи подвійну мету: раз і назавжди відбитися від Рокбі та приховати від батька і зведенюка те, що їхня наполегливість аж так сильно руйнує його спокій.

Мені не цікаво. Я не хочу сваритися з тобою, але зрозумій, що це остаточне «ні».

Страйк відіслав повідомлення і поглядом пошукав, на чому спинити утомлений розум. Вітрини через вулицю миготіли червоним і рожевим: скоро чотирнадцяте лютого. Йому спало на думку, що Шарлотта не писала, відколи він проігнорував її повідомлення на Різдво. Чи чекати чогось на Валентинів день? Бажання вийти на контакт прокидалося в ній в особливі дати й річниці.

Автоматично, без жодної думки,— але з тим самим бажанням комфорту, яке погнало його до цього кафе,— Страйк знову дістав з кишені телефон і набрав Робін, проте номер був зайнятий. Страйк сховав телефон. Від стресу та хвилювань хотілося діяти, і він сказав собі, що слід попрацювати в Клеркенвеллі, коли вже він тут.

Від кав’ярні було зовсім близько до колишньої клініки Святого Івана. Хто з перехожих проживав у цьому районі ще тоді? Зігнута старенька в дощовику та з картатим ручним візком? Пан із сивими бакенбардами, який намагається спіймати таксі? Може, літній сикх у тюрбані, який на ходу пише есемеску? Чи хтось із них був пацієнтом Марго Бамборо? Чи пригадає хтось брудного бороданя Аплторпа чи як там його, який блукав цими вулицями й переконував людей, що то він убив лікарку?

Неуважний погляд Страйка упав на чоловіка, який ішов протилежним боком вулиці дивною нерівною ходою. Тонке мишасте волосся промокло під дощем і липнуло до голови. Ні куртки, ні парасолі — зате кофтина з дикобразом Соніком на грудях. Надто легкий одяг, непевна хода, широко розплющені дитинні очі й розтулений рот, стоїчне прийняття того факту, що він промокне до нитки,— все вказувало на якийсь когнітивний розлад. Чоловік вийшов з поля зору Страйка, аж тут задзвонив мобільний.

— Привіт, ти дзвонив? — спитала Робін. У Страйка трохи відпустило голову. Мабуть, чай допоміг.

— Ага, дзвонив. Так, трохи новин.

Він розповів їй про чоловіка в спортивному костюмі, який ночував у Елінор Дін.

— І він виходив, затуляючи рота рукою? Дуже дивно.

— Сам знаю. У тому будинку явно щось відбувається. Я послав Морриса постежити за новим персонажем.

— Пентонвілль дуже близько до Клеркенвеллу,— сказала Робін.

— І тому я зараз тут. У кав’ярні на Сент-Джон-стріт. Я д... я думаю,— нестримно позіхнув Страйк,— вибач... думаю, оскільки я вже тут, треба пошукати щось про покійного Аплторпа. Може, хтось пам’ятає ту родину чи знає, що з ними сталося.

— І як ти плануєш це щось шукати?

— Погуляю тут,— відповів Страйк, і на цих словах гостро відчув, як болить коліно,— порозпитую в закладах, які на вигляд тут давно.

Розу... розумію,— знову позіхнув він,— що надії мало, але ніхто більше не зізнавався в убивстві Марго.

— Ти ж не спав?

— Бувало й гірше. А ти зараз де?

— В офісі,— відповіла Робін,— і теж маю новини по Бамборо, якщо в тебе є час.

— Кажи,— мовив Страйк, радіючи приводу відкласти вихід під дощ.

— По-перше, я отримала листа від чоловіка Глорії Конті. Пам’ятаєш, друга дівчина з реєстратури — вона остання бачила Марго живою? Він короткий. «Шановний містере Еллакотт...»

— Містере?..

— Мене звати Робін, люди часто плутаються. «Я пишу від імені моєї дружини, яку тяжко вразила комунікація з вами. Вона не має доказів чи інформації стосовно Марго Бамборо і їй не буде зручно зв’язатися з вами через мій офіс. Наша родина живе приватно й бажає, щоб і далі так лишалося. Я хотів би від вас запевнень у тому, що ви не писатимете моїй дружині ще раз. Щиро ваш, Гюґо Жубер».

— Цікаво,— погодився Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Чому Глорія сама не написала? Надто тяжко вразилася?

— Я навіть не розумію, що її так тяжко вра... так засмутило. Можливо,— мовила Робін, відповідаючи на власне питання,— те, що я написала їй через роботу чоловіка? Але я писала на «Фейсбук», а вона не відповіла.

— Знаєш, я думаю, слід попросити Анну написати Глорії. Донька Марго може зворушити її, не те що ми.

— Гарна ідея,— погодилася Робін, і Страйк почув, що вона записує.— Добре, є і кращі новини. Коли ти мені дзвонив, я саме розмовляла з другою донькою Вілми Бейліс, Маєю. Вона — заступниця директора в школі. Думаю, я майже переконала її поговорити з нами. Вона боїться реакції старшої сестри, але я сподіваюся на краще.

— Чудово,— сказав Страйк.— Я б хотів дізнатися про Вілму більше.

— І є ще дещо,— провадила Робін.— Але ти, мабуть, скажеш, що шанс примарний.