Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

— Вам прописано повне обстеження, юначе. Так що не соромтеся Мілочки ...

— Це ви про що? — не відразу зрозумів Вест. Потім згадав проходження медкомісії перед прийомом в Оджак і відчув себе трохи ніяково.

— Проте, це не обов'язково. Якщо процедура якось зачіпає ваші принципи, можете самі подати нам зразок. — Зрозумів його замішання лікар.

— Та ти чого, брате, — загудів фельдшер. — Навіть не думай відмовлятися. Наша Мілка найкраща. Потім довго згадуватимеш цю процедуру.

Медсестричка посміхнулася, провела кінчиком язика по губах і підморгнула Весту.

— А ми й не думаємо, пгавда?

Вест знизав плечима. Ханжею він не був. Не одружений і навіть не заручений. То заради чого відмовлятися від безкоштовного задоволення?

— Ну, коли треба…

Інспектор Левінсон голосно пирхнула.

Метр Нік-кита точно прислав найкращих медиків. Навіть жартуючи, вони продовжували працювати. У Веста вже й кров із вени взяли, і згаданими датчиками втикали все тіло, після чого лікар знову випав із реальності, зчитуючи щось на планшеті.

— Заплющте очі і рахуйте зірки… — попросив за хвилину. — І не напружуйтесь, мені потрібна найчіткіша картина…

Вест заплющив очі і спробував рахувати. Ага, легко сказати. Хто не знає притчу про білу мавпу? Климук чесно намагався побачити сузір'я, але натомість примхлива уява наполегливо малювала хлопцеві волого блискучі губи медсестрички.

— Ні, так не годиться, — лікар невдоволено ляснув по коліні. — Ці піки ріжуть всю статистику. Молодий чоловіче, давайте ми вийдемо, а ви тим часом здайте зразок біоматеріалу. Сподіваюся, це вас заспокоїть, і нормально працюватимемо.

— Я мушу залишатися поряд, — непохитно промовила Антоніна.

— То, може, ти сама допоможеш пагубкові? — стрільнула в неї очима медсестричка. — Дивитися не так цікаво. Сама, мабуть, добге знаєш…

— Ось іще, — інспектор Левінсон зашарілася. — Гаразд. Тільки не довго. П'ять хвилин вистачить?

— Час забору лише від пацієнта залежить, — знову підморгнула Весту Мілка. — Обмежень немає.

— Загалом ми пішли… — лікар підвівся з дивана. — Покличеш, коли закінчите.

— Док, — дівчина граційно опустилася на його місце, стаючи на коліна. — Там дві кнопки зелені… Опустіть жалюзі.

— Не можна! — одразу скинулася Антоніна.

— Ну, мені не пгивикати, — знизала плечима медсестричка. — Але, побоююся, пацієнтові не сподобається, що за ним спостерігають. — Вона кивнула у бік дзеркальної стіни.

— Але…

— Інспекторе Левінсон, метр дав мені дозвіл закривати жалюзі. Викличемо його, щоби підтвердив? Чи обійдемося?

— Погоджуйтесь, інспекторе, — лікар довірливо доторкнувся до ліктя Антоніни. — Чоловіки істоти примхливі і, у своїй більшості, сором’язливі, а нам потрібний швидкий результат. Мілка, звісно, профі… але якщо пацієнт затиснеться, то ми і годину будемо чекати… Метр залишиться незадоволеним затримкою.

— Умовили… — Антоніна відсторонила лікаря і першою зробила крок до виходу. Біля дверей затрималася та демонстративно натиснула зелену кнопку.