Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

— Командувач контингенту ще розмірковує, і я на нього не тисну, — відказав Луїс. — У нас є потужні ресурси для кібервійни, але він не дуже хоче показувати свої козирі.

Ґас додав:

— Коли розгорнемо власне кіберозброєння, ми хочемо, щоб це стало несподіванкою для ворога і він не встиг як слід підготуватися.

— Розумію... — протягнула Полін. — Але сеульський уряд не поводитиметься так стримано.

Луїс сказав:

— Справді. Я навіть вважаю, що вони вже завдали удару у відповідь. Як гадаєте, чому північнокорейський підводний човен підійшов так близько до Чеджу? Припускаю, його комп’ютерні системи лягли, і він збився з курсу.

Полін скрушно промовила:

— Стільки людей загинуло нізащо. — Підвела очі: — Що ж, Луїсе, дякую вам.

— І вам дякую, пані президентко.

Луїс вийшов. Ґас поцікавився:

— Бажаєте поговорити із Чессом до того, як він подзвонить у Пекін та Сеул?

— Так. Дякую, що нагадали.

— Зараз викличу його.

Спостерігаючи, як Ґас говорить телефоном, Полін думала про те, що сталося за відсутності Джеррі та Піппи. Джеррі переспав з Амелією Джудд, а сама Полін мало не затягнула в ліжко Ґаса. Знала, що шлюб ще можна врятувати, і вона спробує це зробити — мусить заради Піппи — але в глибині душі їй хотілося чогось іншого.

Ґас закінчив і сказав:

— Чесс через дорогу, в будівлі Ейзенхауера. Буде тут за п’ять хвилин.

У Білому домі так завжди. Поки годинами тривала напружена робота, Полін не втрачала концентрації, та щойно наставала пауза, її наздоганяло власне життя. Ґас промовив тихенько:

— Уже за п’ять років вас тут не буде.

— Або й за рік, — докинула вона.

— Либонь, таки через п’ять.

Заглянувши йому в обличчя, вона побачила сильного чоловіка, що намагається висловити наболіле. Подумала, що це могло б означати. Відчула непевність. Це її здивувало, бо такого з нею зазвичай не ста-валося.

Він сказав:

— За п’ять років Піппа вже навчатиметься в коледжі.

Вона кивнула, подумавши: «Чого я боюся?»

Він додав:

— Ви будете вільною.

Вона повторила:

— Вільною...

Нарешті збагнула, до чого все йде, відчувши збудження й острах водночас.

Ґас заплющив очі, опанував себе, тоді розплющив і заговорив знов:

— Я закохався в Таміру, коли мені було двадцять.

Тамірою звали його колишню дружину. Полін уявила її собі: висока темношкіра жінка за сорок, упевнена, стильно вдягнена. У минулому — чемпіонка зі спринтерського бігу, нині — успішна тренерка спортивних зірок. Вона була вродлива й ділова, але зовсім не цікавилася політикою.

Ґас вів далі:

— Ми довго були разом, але поступово віддалилися одне від одного. Ось уже десять років як я сам.

У його голосі чулася нотка жалю, і Полін зрозуміла, що Ґас ніколи не прагнув холостяцького життя.

— Звісно, я не став аскетом: ходив на побачення, познайомився з кількома чудовими жінками.

Полін не помітила й натяку на хвастощі в його словах. Це був сухий виклад фактів. «З метою повного висвітлення», — подумала вона, здивувавшись, що навіть зараз мислить канцеляризмами.

Ґас не зупинявся:

— Молодші, старші, в політиці й поза нею. Розумні й сексуальні жінки. Але в жодну я не закохався. Навіть і близько. Поки не познайомився з вами.

— Про що ви?

— Про те, що чекав на вас цілих десять років, — усміхнувся він. — Тож коли треба, почекаю ще п’ять.

Полін охопили емоції. Горло зсудомило, і вона не могла витиснути із себе ані слова. На очі навернулися сльози. Захотілося обійняти Ґаса, припасти до його грудей і виплакатися. Але тут зайшов держсекретар Честер Джексон, і довелося опанувати себе.

Полін висунула шухляду, дістала пачку серветок і, відвернувшись, тихенько висякалася. Визирнула у вікно на Південний моріжок, за яким розкинулася Національна алея: в’язи й вишні приміряли на себе осінні барви червоного, помаранчевого та жовтого відтінків, ніби нагадуючи, що, попри неминучу зиму, залишається й місце для радості.

— Сподіваюся, це не осіння застуда, — промовила Полін, змахуючи сльозу. Відтак, щаслива і водночас смутна, вона обернулася до присутніх і промовила: — А зараз до справ.

* * *

Того дня за вечерею Піппа звернулася до Полін:

— Мамо, можна одне запитання?

— Авжеж, люба.

— Ти можеш запустити ядерні ракети?

Заскочена зненацька, Полін, однак, зовсім не вагалася:

— Авжеж. А чому ти про це питаєш?

— Ми говорили про ядерну зброю в школі, й Сінді Райлі сказала, що ти здатна натиснути на кнопку. Та чи правда те?

— Правда. Не можна бути президентом, якщо не готовий цього зробити. Така вже в мене робота.

Піппа розвернулася лицем до Полін.

— Але ж ти бачила знімки Хіросіми.

Як і щовечора, Полін ще мала справи, проте це була важлива розмова, і вона не могла квапити доньку. Йшлося про те, що непокоїло Піппу. З ностальгією Полін пригадала час, коли та ставила простіші запитання, як-от, де ховається місяць, коли його не видно. Відповіла:

— Так, я бачила ті знімки.

— Ціле місто зрівняли із землею лише однією бомбою!

— Так.

— А людей скільки загинуло — вісімдесят тисяч!

— Знаю.

— Та найгірше було тим, хто вцілів: страшні опіки, променева хвороба.

— Найголовніше в моїй роботі — робити все можливе, щоб такого не повторилося.

— Але ж ти кажеш, що готова натиснути на кнопку!

— Послухай, від сорок п’ятого року Америка бувала в багатьох війнах, великих і малих, часом навіть з країною з ядерним арсеналом, проте ще жодного разу не застосувала атомної зброї.

— Хіба це не доводить, що вона нам не потрібна?

— Ні, це лише доказ ефективності політики стримування. Інші країни бояться бити по США ядерною зброєю, бо знають, що ми відповімо, тож у такій війні їм нізащо не перемогти.

Піппа засмутилася. Вона промовила надломленим голосом:

— Але якщо це таки станеться і тобі доведеться натиснути на кнопку, загинемо ми всі!

— Не всі, й зовсім не обов’язково.

Полін і сама розуміла, що це слабкий аргумент.

— Чому б тобі не сказати прямо, що натиснеш кнопку, схрестивши пальці за спиною?

— Я не люблю ошуканства. Воно не працює. Люди все бачать. Не варто брехати. Чесно.

Очі Піппі заслали сльози.

— Але ж, мамо, ядерна війна знищить усе людство.

— Знаю. Або зміна клімату. А може, комета чи новий вірус.