Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Насуада вагалась. Вона знала, що це поворотний момент. Або вона буде довіряти йому повністю, або всьому кінець. І тоді, можливо, вона втратить свій єдиний шанс, щоб не стати рабинею Галбаторікса. Та все ж їй було дуже лячно — а що коли Мертаг спробує приспати її, знизити її здатність чинити опір, заволодіти її свідомістю? А може, він хоче отримати якусь інформацію, читаючи її думки? «Але ж навіщо, — подумала вона, — Галбаторікс став би вдаватися до таких трюків? Він міг зробити все це й сам. Мертаг правий: я не в змозі побороти короля. Якщо я пристану на пропозицію Мертага, це може означати мою загибель. Але якщо я відмовлюся від неї, тоді моя загибель неминуча. Так чи інакше, Галбаторікс зламає мене. Це всього лиш питання часу».

— Роби як знаєш, — коротко мовила Насуада. Мертаг кивнув і заплющив очі.

У тиші свого розуму дівчина почала читати вірші, які завжди промовляла, коли хотіла приховати свої думки чи захистити свою свідомість від непроханого гостя. Вона зосередилася на цьому з усієї сили. Насуада хотіла бути готова до несподіваного нападу, а також не думати про жодні секрети:

В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима.

І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива!

Не борися з темним бісом, все твій розум знає,

І не слухай жодних тіней, що вві сні чигають».

Коли свідомість Мертага налягла на неї, вона напружилась і почала читати вірш іще швидше. Та, на превеликий подив, її розум відчув щось до болю рідне. Свідомість Мертага була така схожа на її власну, що Насуада спершу не могла в це навіть повірити. Певна річ, та схожість була далеко не в усьому… Скажімо, у самісінькому осередді його єства лежав гнів. Це було наче холодне чорне серце, стиснене в кулак і нерухоме, з прожилками ненависті, яка обплутала його розум. Та над усім панувала Мертагова турбота про неї… І тепер Насуада ні на мить не сумнівалася в тому, що ця турбота була щира — вдавати її аж так правдоподібно навряд чи зміг би будь-хто зі смертних.

Вірний своєму слову, Мертаг не став заглиблюватись у її розум — уже за мить він пішов. І Насуада знов залишилася сама, наодинці зі своїми думками.

Мертаг розплющив очі, трохи помовчав.

— Ну що, — спитав він, — тепер ти зможеш упізнати мене, якщо я прийду ще раз?

Вона ствердно кивнула.

— Добре. Галбаторікс може робити багато речей, але навіть він не здатен імітувати почуття іншої людини. Я постараюся попередити тебе, коли він розпочне наступ, і я буду з тобою до самого кінця. Отож, король не зможе зробити так, щоб ти втратила відчуття реальності.

— Дякую, — сказала Насуада, хоч це слово й не в змозі було передати ті почуття, що переповнювали її.

— На щастя, у нас є трохи часу. Вардени тепер на відстані трьох днів шляху звідси, а ельфи швидко наступають із півночі. Галбаторікс щойно пішов оглянути, як іде підготовка Урубейна до оборони, а ще обговорити її стратегію з лордом Барстом — він тепер командує армією.

Насуада спохмурніла. Лорд Барст — це погана прикмета. Вона багато чула про нього. Лорд Барст серед усіх вельмож Галбаторікса був, мабуть, найстрашніший. Подейкували, що він різкий і кровожерний, а тих, хто мав необережність виступити проти нього, просто безжально розчавлював.

— А чому не ти? — спитала Насуада.

— У Галбаторікса щодо мене інші плани, і він іще не ділився ними зі мною.

— А чи довго, король буде зайнятий своїми справами?

— Залишок сьогоднішнього дня і цілий день завтра.

— Ти гадаєш, що зможеш звільнити мене, поки він не повернеться?

— Не знаю. Навряд чи, — на якийсь час Мертаг замовк. — Слухай, — озвався він трохи згодом, — я хотів тебе спитати: навіщо ти вбила цих людей? Ти ж добре знала, що не виберешся з цитаделі… Невже просто для того, щоб розгнівати Галбаторікса?

Вона важко зітхнула й сильніше притислася до грудей Мертага. Потім якось розгублено шморгнула носом і глянула йому прямо в очі:

— Я не могла просто так лежати, дозволивши йому робити те, що заманеться. Я повинна була дати відсіч, показати йому, що він не зламав мене. Я хотіла зробити йому боляче…

— Отже, щоб розлютити!

— Почасти так. Ну то й що?

Насуада чекала, що Вершник засудить її дії, скаже, що це не по-людськи, натомість він лиш пильно глянув на неї й ледь-ледь усміхнувся:

— Нічого, правильно зробила.

Тепер уже посміхнулася Насуада:

— Крім того, у мене був нехай маленький шанс утекти.

— Ясна річ, — відповів на те Мертаг. — І тоді дракони почали б їсти траву…

— Нехай і так, але я повинна була спробувати.

— Розумію. Якби я міг, я б зробив так само, коли Близнюки вперше привели мене сюди.

— А тепер?

— Тепер? Тепер не знаю. Та навіть якщо б і міг, то навіщо?

На це у Насуади не було відповіді.

— Мертагу, — сказала вона, трохи помовчавши, — якщо це й справді неможливо, тоді пообіцяй мені врятувати себе… якось інакше. Я б не стала просити, бо не хочу чіпляти на тебе цей тягар… Але твоя допомога просто необхідна, бо я не зумію зробити це сама.

Вершник слухав мовчки. Його губи стали як наче тонші, але він дав їй договорити до кінця.

— Що б там не трапилось, я не повинна стати іграшкою Галбаторікса й чинити так, як він наказує. Я зроблю все… все, що завгодно, аби тільки уникнути цієї долі. Ти розумієш мене?

Він ствердно кивнув.

— Ти даєш мені слово?

Мертаг опустив очі й стис кулаки.

— Так, — сказав він, важко дихаючи.

Потім він став чомусь мовчазний. Насуаді ледь-ледь вдалося розговорити його, і вони провели час, розмовляючи про всілякі дрібниці. Наприклад, Мертаг розповів їй про зміни, які він зробив у сідлі Торнака. Він по-справжньому пишався ними, бо тепер сідлати й розпрягати дракона можна було значно швидше, та й орудувати мечем стало куди зручніше. А Насуада розповіла Вершникові про ринкові вулиці Аберона, столиці Сурди. Як вона, коли була ще малою, часто тікала від няні, щоб прогулятися ними. У неї був там один добрий знайомий — купець-кочівник. Його повне ім’я звучало довго й пишно: Хадаманарано Дачу Таганов, — але він наполіг, щоб вона називала його просто Таганов. Цей купець продавав ножі та кинджали і завжди з любов’ю показував їй свій товар, хоч дівчина ніколи нічого й