Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

Лапурай, маленький, сухий і худорлявий чоловічок з обличчям куниці, сорока п’яти років, одна з уславлених осіб трьох каторг, де він перебував не один раз з дев’ятнадцяти років, близько знав Жака Коллена; далі ми побачимо, чому саме. Два інші каторжники, переведені з Ла Форс до Консьєржері добу тому разом з Лапураєм, відразу визнали і примусили визнати цілий дворик похмуре владарювання “друга”, приреченого на ешафот. Один із цих каторжників, на ім’я Селер’є, на прізвище “Овернець”, “батько Ралло”, “Тачечник”, що звався в товаристві “вищої хеври” “Шовковинкою”, завдяки спритності, з якою він вислизав зі смертельної небезпеки, — був одним із колишніх довірників Дурисмерті.

Дурисмерть дуже підозрював Шовковинку в тому, що той грав подвійну роль, бувши одночасно членом ради “вищої хеври” і одним із наймитів поліції; тому саме йому він приписав свій арешт у пансіоні Воке в 1819 році. Селер’є, якого ми зватимемо Шовковинкою (так само, як Данпон зватиметься Лапураєм), обвинувачений в утечі, разом з тим був причетний до великих крадіжок, хоч і без пролиття жодної краплі крові; ці злочини мали повернути його на каторгу щонайменше на двадцять років. Другий каторжник, на ім’я Рігансон, являв, укупі зі своєю жінкою, на прізвище “Біффа”, одну з найжахливіших родин “вищої хеври”. Рігансон, що був у незгоді з правосуддям з найніжнішого віку, мав прізвище “Біффон”. Біффон був самцем Біффи, бо для “вищої хеври” нема нічого святого. Ці дикуни не поважають ні закону, ні релігії, нічого, навіть природничих наук, пародіюючи, як ми бачили, їх священну номенклатуру.

Тут треба зробити відступ, бо вихід Жака Коллена у двір, його поява серед ворогів, дуже добре підготована Бібі-Люпеном і судовим слідчим, цікаві сцени, які мали відбутись, — все це було б неймовірним і незрозумілим, без деяких пояснень щодо світу злодіїв і каторжників, його законів, звичаїв і особливо — його мови, страшна поезія якої потрібна в цій частині оповідання. Отже, насамперед кілька слів про мову шулерів, шахраїв, злодіїв і вбивць, — так зване “арго”. Література останніми часами застосувала її з таким успіхом, що не одне слово а цього чудного словника злітає з рожевих уст молодих жінок, звучить під роззолоченими стелями, звеселяє принців, які частенько визнавали, що вони вже “згоріли”. Ми повинні сказати, хоч це, можливо, здивує багатьох, що немає мови енергійнішої, колоритнішої, ніж мова цього підземного світу, який з часу виникнення імперій і столиць, роїться в льохах, у кублах, у “третьому споді” суспільства, якщо вжити цей меткий і жвавий вислів драматичного мистецтва. Хіба світ — не театр? “Третій спід” — це останній льох, зроблений під помостом Опери, де містяться машини, машиністи, рампа, привиди, сині чорти, яких виригає пекло, і т. ін.

Кожне слово цієї мови є брутальним, геніальним і жахливим образом. Штани звуться “шкери”. Не будемо цього пояснювати. На арго не кажуть “спати”, а “кімати”. Зверніть увагу, як енергійно цей вислів відтворює сон, властивий загнаній, втомленій, недовірливій тварині, що зветься злодієм, яка тільки-но відчує безпеку, падає і скочується в прірву глибокого потрібного їй сну під широкими крилами підозріння, що чатує на неї весь час. Страшний сон, подібний до сну дикого звіра, що спить і хропе, але вуха його настовбурчені з перестороги.

Все дике в цій говірці. Склади, що починають або закінчують слова, — терпкі і чудні. Жінка — це “хмара”. Яка поезія! Солома — “боський пух”. Слово “північ” відтворюється такою перифразою: “б’є дванадцять стуканців”.

Хіба це не кидає в дрож? “Прополоскати комірку” означає — “обікрасти кімнату”. Хіба можна порівняти вислів — “лягати спати” з висловом “злиняти” — змінити шкіру? Яка жвавість образів! “Грати в доміно” означає — їсти. Як їдять переслідувані люди?

А втім, арго розвивається, воно йде слідом за цивілізацією, збагачується новими висловами при кожному новому винаході. Картоплю, створену і розповсюджену Людовиком XVI і Пармантьє, арго відразу вітає слівцем “свинячий апельсин”. Тільки-но було винайдено банкноти, каторга називає їх “підгарачені шуршики” — від імені Гара, касира, який їх підписує. “Шуршики”! Чи не чуєте ви шелесту шовковистого паперу? Тисячофранкова банкнота — це “шуршій”. Банкнота у п’ятсот франків — “шуршиха”. Каторжники охрестять — того й чекайте — стофранкові і двохсотфранкові банкноти яким-небудь чудним ім’ям.

У 1790 році Гільйотен[117] винайшов, в інтересах людства, майстерне механічне приладдя, що розв’язує всі проблеми страти. Негайно каторжники, колишні галерники, розглядають це механічне приладдя, поставлене на межі старого монархічного режиму і кордонах нового правосуддя; вони називають його “абатство Вхід-не-без-досади”. Вони вивчають кут, описуваний сталевим лезом, і змальовують його дію дієсловом “косити”. Коли тільки подумати, що каторга зветься “левада”, — справді, лінгвісти повинні відчути захоплення перед створенням цих жахливих “вокабулів”, як сказав би Шарль Нодьє[118].

Крім того, треба визнати за арго велику давність. В ньому одну десяту складають слова романського походження, ще одну десяту — слова старовинної гальської мови Рабле. Effenrer (проламувати), otolondrer (набридати), cabrioler (все, що робиться в кімнаті), aubert (гроші), gironde (красуня, назва річки по-провансальськи), touiliousse (кишеня) — належать до мови XIV і XV століття. Слово affe — замість “життя” — найстародавніше. Турбувати affe — створює слово afres (“жах”) — звідки affreux (жахливий) — буквально це означає “те, що турбує життя” тощо.

Принаймні, сто слів з арго належать до мови Панурга, який в творі Рабле символізує народ, адже це слово складено з двох грецьких слів, що означають укупі: “той, хто все робить”. Наука змінює обличчя цивілізації залізницями, а арго вже назвало їх “жива каталка”.

Назва голови, коли вона ще на плечах, — “сорбонна” — свідчить про стародавнє джерело цієї мови, про яку згадується в найдавніших романістів, як Сервантес, як італійські новелісти і Аретіно. Дійсно, завжди “хмара” — героїня стількох старих романів, була покровителькою, подругою, втіхою для шулера, злодія, грабіжника, шахрая, торбохвата.

Проституція і злодійство це дві форми — чоловіча і жіноча — протесту природного стану проти соціального. Тому філософи, сучасні новатори-гуманісти, за якими слідом ідуть комуністи й фур’єристи, приходять несвідомо для себе до двох висновків: проституція і злодійство. Злодій не ставить під сумнів у софістичних книгах власність, спадковість, соціальні гарантії; він їх просто скасовує.