Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

2 204
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 222
Перейти на сторінку:
«Деоніку» знала?

— Є таке, — спокійно визнав я. — Але це не робить ці слова неправдивими.

Вона всміхнулася Совоєві, а тоді знову повернулася до мене.

— Лестощі — це, звісно, чудово, але ними ти мого імені не здобудеш. Совой згадував, що ти ідеш у ногу з ним в Університеті. Отже, ти знаєшся з темними силами, які краще не чіпати. Якщо я надам тобі своє ім’я, ти дістанеш жахливу владу наді мною. — Вуста в неї були серйозні, але її усмішку було видно біля кутиків очей і в нахилі голови.

— Це — щира правда, — сказав я так само серйозно. — Але я запропоную тобі домовленість. Натомість я надам тобі своє ім’я. Тоді я сам опинюся під твоєю владою.

— Так ти продав би мені мою ж сорочку, — відповіла вона. — Совой знає твоє ім’я. Якщо вважати, що він іще не повідомив його мені, я з легкістю могла б довідатись його в Совоя.

— А й справді, — докинув Совой, якому наче полегшало на серці від того, що ми згадали про його присутність. Він узяв її за руку й поцілував тильний бік її долоні.

— Він може назвати тобі моє ім’я, — зневажливо відказав я. — Але він не може надати його тобі — це можу зробити тільки я. — Я поклав одну руку на стіл. — Моя пропозиція в силі: моє ім’я за твоє. Пристанеш на неї? Чи я завжди буду змушений вважати тебе Алойн і ніколи — тобою?

Її очі заграли.

— Чудово, — сказала вона. — Утім, я спершу дізнаюся твоє.

Я нахилився вперед і жестом попросив її зробити те ж саме. Вона відпустила Совоєву руку й повернула до мене вухо. Я з належним пафосом прошепотів своє ім’я їй на вухо.

— Квоут.

Вона трохи пахла квітами (як я здогадувався, це були якісь парфуми), але під цими пахощами відчувався її власний запах, як від зеленої трави, як від вільної дороги після легенького весняного дощику.

Тоді вона відкинулася назад і неначе замислилася над ним.

— Квоут, — нарешті промовила вона. — Тобі личить. Квоут. — Її очі блищали так, ніби вона приховувала якусь таємницю. Вона вимовила його повільно, наче смакуючи, а тоді кивнула сама собі. — Що воно означає?

— Воно означає багато чого, — сказав я, старанно зображаючи голосом Таборліна Великого. — Але тобі не вдасться так просто відвернути мою увагу. Я заплатив, і тепер ти маєш владу наді мною. Надаси мені своє ім’я, яким я міг би тебе кликати?

Вона всміхнулася й знову нахилилася вперед. Я зробив так само. Повернувши голову вбік, я відчув, як мене злегка торкнулося пасмо її волосся, що вибилося з зачіски.

— Даянн, — її тепле дихання пір’їнкою торкнулося мого вуха. — Даянн.

Ми обоє відкинулися назад. Я не говорив більше нічого, і вона підштовхнула мене:

— Ну?

— Я його отримав, — запевнив я її. — І впевнений у ньому так само, як і у власному імені.

— То вимов його.

— Я його збережу, — усміхнено запевнив її я. — Такі дарунки не слід тринькати просто так.

Вона поглянула на мене.

Я скорився.

— Даянн, — промовив я. — Даянн. Тобі теж личить.

Ми якийсь час дивились одне на одного, а тоді я помітив, що Совой не зовсім тактовно на мене витріщається.

— Мені треба донизу, — сказав я й хутко підвівся. — Мушу зустрітися з важливими людьми. — Я подумки скривився від неоковирності цих слів, щойно вимовив їх, але мені не спало на думку менш неоковирного способу забрати їх назад.

Совой підвівся й потис мені руку, без сумніву, дуже бажаючи мене позбутися.

— Ти сьогодні був молодцем, Квоуте. Побачимось.

Я повернувся й побачив, що Денна теж стоїть. Вона поглянула мені у вічі й усміхнулася.

— Я теж надіюся з тобою побачитися. — Вона простягнула руку.

Я нагородив її найкращою своєю усмішкою.

— Надія є завжди. — Я хотів, щоб ця репліка видалася дотепною, та її слова, здавалося, стали грубими, ледве вилетівши з моїх вуст. Треба було йти, поки я не виставив себе ще більшим віслюком. Я хутко потис їй руку. Вона була дещо прохолодною на дотик. М’якою, тендітною й сильною. Цілувати її я не став, оскільки Совой був моїм другом, а друзі так не чинять.

Розділ п’ятдесят дев’ятий

Стільки знань

З часом і не без значної допомоги Деоха та Вілема я сп’янів.

Тож троє студентів, трохи петляючи, почимчикували назад до Університету. Уявіть собі, як вони йдуть і злегка похитуються. Довкола тихо, а коли на дзвіниці б’є пізня година, подзвін радше підтримує, ніж порушує тишу. Цвіркуни теж шанують тишу. Їхні голоси — наче обережні стібки в її тканині, зовсім малі, майже непомітні.

Ніч огортає їх теплим оксамитом. Схожі на діаманти зорі, що палають у безхмарному небі, забарвлюють дорогу в них під ногами в сріблясто-сірий колір. Імрі й Університет — серця інтелекту й мистецтва, найсильніші в усіх чотирьох сторонах цивілізації. Тут, на дорозі між ними, немає нічого, крім старих дерев і високої трави, що гнеться під вітром. Ніч бездоганна у своїй дикості, майже жахає своєю красою.

Троє хлопців: один темний, один світлий та один — краще висловитися неможливо — вогненний, не помічають цієї ночі. Можливо, якась частина їхнього «я» її й помічає, але вони юні, п’яні й гостро усвідомлюють у глибині душі, що ніколи не постаріють і не помруть. Також вони знають, що вони — друзі, і відчувають своєрідну любов один до одного, яка ніколи їх не покине. Ці хлопці знають багато чого іншого, але, мабуть, нічого настільки ж важливого. Можливо, вони думають правильно.

Розділ шістдесятий

Талан

Наступного дня я пішов на жеребкування перед прийомом у стані першого в житті похмілля. Відчуваючи втому й щось схоже на нудоту, я встав у найкоротшу чергу й спробував пропустити повз вуха гамір сотень студентів, які тупцялися довкола, продавали, купували, обмінювалися й просто скаржилися на час іспитів, який їм дістався.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я, нарешті опинившись у голові черги. Знуджена на вигляд жінка позначила моє ім’я, і я дістав жетон із чорної оксамитової торбинки. На ньому був напис: «Гептен: полудень». До цього було ще п’ять днів, часу на підготовку вистачало.

Але коли я повернувся до Гнізд, у мене з’явилася думка. Скільки ж мені треба готуватися насправді? А ще важливіше ось що: як багато я можу насправді досягнути, не маючи доступу до Архівів?

Роздумуючи над цим, я підняв руку над головою, відставивши середній і великий пальці на знак

1 ... 130 131 132 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"