Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

– Ну, як політ, сподобався? – запитав він у мене.

– Ще б пак! Це незрівнянно ні з чим! – зізналася я.

– До речі, я, можливо, повторюся, але Анніка ти чудово виглядаєш! – і посміхаючись своєю чарівною посмішкою, він з легким поклоном, невідривно дивлячись своїми сапфіровими очима в мої, поцілував мені руку. – Вибач, що не зробив цього раніше, не було можливості, – не припиняв він посміхатися, а в мене навіть мурахи пробігли шкірою.

Я стояла, як вкопана не в змозі зрозуміти, що зараз сталося. Ніколи в житті до мене так офіційно не загравали. Та й узагалі, з чого це він, що на нього найшло? У голові у мене крутиться тисяча запитань, а відповідей — нуль.

– Чому мовчиш?

– Просто, ... ти мені такого ще не казав, – зізналася я

– Отже тепер кажу! – посміхнувся він і підхопив мене на руки від чого я аж ойкнула.

– Що ти робиш? – не зрозуміла я що відбувається.

– Як це що, несу тебе заспокоювати моїх рідних. Потрібно ж їм тебе на власні очі показати, а то розповідям вони не повірять так само, як і Незан не вірить, що дракони існують. От, до речі, він здивується.

– Але ж я й сама можу йти, – обурювалася я.

– Ти бачила себе в дзеркало? Хоча що я питаю, звичайно ж ні, звідки там де ти була дзеркалу взятися. Твоє плаття на межі цензури і ти вирішила так розгулювати серед багатьох чоловіків? А ще ти босоніж. Смію нагадати що ми в горах і зараз зима, – вичитував він мене як маленьку, а я навіть не сміла обурюватися або сперечатися, адже мені це дуже сподобалося.

Поки Нік мене ніс, я намагаюся не дивитись вперед. А уткнутись обличчям у його жилет, щоб ніхто не бачив мого збентеження на обличчі. Почувши знайомий скрип важких дверей, а потім плач, я все ж таки звернула увагу на те, що ми прийшли в кабінет до Орна.

– Лишенько… Нік… це… Анка?! – в емоціях Нілли було все, здивування, радість, сльози. – Де ти її знайшов? Де ти була? Ти як, з тобою все гаразд, ніде нічого не болить? Що це на тобі надіто? – сипалися з неї питання як дощ із неба по осені. А Нік тим часом уже поставив мене на підлогу.

– У ставку знайшов…, на сході від палацу, – спокійно сказав він, а Орн з Ніллою навіть приголомшились.

– Що ти там забула? – здивувався Орн. А я тим часом навіть не встигла вклинитися в їхню розмову і відповісти, адже Нілла мене мацала, оглядала, заглядала то в очі, то зробила масаж голови, ну чи точніше розкуйовдила мені волосся гірше нікуди. А головне сліз як не бувало.

– Я там охолоджувалась, якщо бути точніше. Але як я туди потрапила, я не знаю, я просто там опинилася, – зізналася я.

– Як я й казав, непередбачувана магія. Тільки Грід міг так спокійно пересуватися не встигнеш кліпнути.

– Хто? – не зрозуміла я про кого вони.

– Твій прадід, – уточнив Нік.

– Оооо, –тільки й сказала я, адже ніколи раніше мені ніхто не розповідав про цього мого родича. – А що з ним сталося? Він помер? – чомусь я спитала саме це.

– Так сонечко, він помер дуже і дуже давно, вже багато століть тому, але скільки йому було років на той момент, ніхто так і не знає, – зізналася Нілла.

Загалом, оцінивши, що я жива здорова і не вбила себе власною магією, вони з полегшеням видихнули. Мене хотіли затримати в кабінеті довше, щоб докладніше дізнатися про все, що сталося, але Нік наполягав на тому, що після всього пережитого мені потрібно відпочити. І чесно я з ним згодна, на мене навалилася втома з шаленою силою, і диво, що я не заснула ще стоячи.

Мене довели до кімнати і побажавши гарно відпочити відпустили в обійми Морфея. У ванну я не пішла, адже там би точно заснула і ще скоріш за все потонула б. Тому, розтопивши камін, і стягнувши з себе цю чудову сукню, я завалилася спати, заснувши судячи з усього ще до того, як голова торкнулася подушки.

Спала я довго, сонце вже давно було в зеніті освітлюючи своїми променями засніжені гори. Прокинулася від того, що постукали в кімнату. Я навіть сказала б, що хтось достатньо  наполегливо в неї ломився.

– Та, заходьте вже, хто б там не був! – сказала я і закуталась глибше в ковдру. Це виявився Нік. Вигляд у нього був дуже стурбований, і я зрозуміла, що знову щось сталося. – Що? Говори! – промимрила я.

– В нас проблеми! Потрібно терміново повертатися до Аталенти! – сказав він так серйозно, що мені довелося вилізти з моєї обителі снів, обмотаної в ковдру, як у кокон.

– Коли треба повертатися? – питала я борючись із позіханням.

– Дуже скоро! В Ількорі якісь неприємності. Скоріш за все, нам справді оголосили війну! – сказав він. Я сиділа і мене ніби крижаною водою облили, куди і сон подівся.

– Як? Не може бути! А звідки ти знаєш? – почала я потроху приходити до тями.

– У мене свої джерела, – як завжди він щось приховував.

– Гаразд, – вирішила я не вдаватися до подробиць, коли не хоче розповсюджуватись. – Скажи тільки, твої джерела точно надійні?

– Безперечно!

– Ти вже говорив про це зі своєю ріднею? – під рідною я мала на увазі Ніллу та Орна.