Читати книгу - "Воно"

— Може, він уже зайшов?

— Він казав, що зовсім не має грошей. А ота дочка Франкенштейна, отам, його ніколи не пропустила б без квитка, — Річі кивнув пальцем на місіс Коул, котра працювала контролеркою в «Аладдіні» ще з тих часів, коли фільмам було ще довго до того, як стати звуковими. Її фарбоване на яскраво-руде волосся було таким ріденьким, що крізь нього прозирав скальп. У неї були велетенські, відвислі губи, які вона фарбувала помадою сливового кольору. Дикі плями рум’ян покривали її щоки. Брови в неї були нарисовані чорним олівцем. Місіс Коул була ідеальною демократкою. Усіх дітей вона ненавиділа рівною мірою.

— Чорт, я не хочу без нього заходити, але ж уже ось-ось почнеться сеанс, — промовив Річі. — Де це він збіса вештається?

— Ти можеш купити йому квиток і залишити для нього в касі, — достатньо резонно зауважила Беверлі. — А потім, коли він прийде…

Але якраз тоді Бен вигулькнув з-за рогу Централ- і Маклін-стрит. Він сопів, черево колихалося в нього під светром. Він побачив Річі й підняв руку, щоб помахати. Потім він побачив Беверлі й рука застигла в півзамаху. Очі в нього на мить розчахнулися. Він закінчив свій помах, а потім повільно пішов туди, де вони стояли під козирком «Аладдіна».

— Привіт, Річі, — поздоровкався він, а потім кинув короткий погляд на Бев. То було так, ніби він боявся, що задовгий погляд призведе до світлового опіку. — Привіт, Бев.

— Вітаю, Бене, — відгукнулась вона, і дивна тиша запала між ними двома — не те щоб зовсім незручна. «Ця тиша, — подумалося Річі, — майже наелектризована». І він відчув неясний укол ревнощів, тому що щось між ними промайнуло, і що б воно не було, він був до того непричетним.

— Здоров, Скирте! Думав уже, ти забоявся. Ці фільми можуть відлякати фунтів десять з твого пухкого тіла. Ой, слухай-но, я тобі кажу, тобі на них волосся посивіє. Коли виходитимеш з кінотеатру, тобі потрібно буде, щоб хтось вів тебе по проходу, так сильно ти труситимешся.

Річі вже було вирушив у бік каси, коли Бен торкнувся його руки. Бен почав говорити, поглянув на Бев, котра усміхалась до нього, і змушений був розпочати знову:

— Я чекав тут, але відійшов по вулиці за ріг, коли сюди прийшли ті хлопці.

— Які хлопці? — перепитав Річі, хоча подумав, що й так це знає.

— Генрі Баверз. Віктор Кріс. Ригайло Хаґґінс. І ще кілька інших.

Річі присвиснув:

— Мабуть, вони вже зайшли в зал, я не бачу, щоб вони купували цукерки.

— Йо. Я теж так думаю.

— Я б на їхньому місці не заморочувався тим, щоб купувати квитки на якісь там фільми жахів, — сказав Річі. — Я б сидів удома й дивився в дзеркало. Заощадив би на хліб.

Бев на це весело розсміялася, але Бен лише криво посміхнувся. Того дня на минулому тижні Генрі Баверз розпочав з того, що хотів, либонь, йому тільки завдати болю, але закінчив уже з наміром його вбити. Бен не мав щодо цього сумнівів.

— Ось що я скажу, — озвався Річі. — Ми підемо на балкон. Вони всі сидітимуть унизу, в другому чи третьому ряду, задерши ноги.

— Ти цілком упевнений? — спитав Бен. Сам він зовсім не був упевненим у тому, що Річі розуміє, яка це погана новина, присутність тих парубків… Звісно, найгіршою з усіх проблемою був Генрі.

Річі, котрий три місяці тому ледве уникнув того, що могло вилитися в дійсно серйозне побиття з боку Генрі та його пришелепкуватих дружків (йому тоді вдалося відірватися від них у відділі іграшок в універмазі «Фрізіс», отак-от), розумів, що таке Генрі та його весела команда, краще, ніж це здавалося Бену.

— Якби я не був цілком упевненим, я б туди не йшов, — сказав він. — Я бажаю подивитися ці фільми, Скирте, але я не бажаю заради них, скажімо так, помирати.

— Крім того, якщо вони почнуть чіплятися до нас, ми просто скажемо Фоксі, щоб він їх вигнав, — сказала Бев.

Фоксі, так називали містера Фоксворта, худого, із землистою шкірою, похмурого на вигляд чоловіка, який керував «Аладдіном». Зараз він продавав цукерки й попкорн, повторюючи, як заклинання: «Чекайте своєї черги, чекайте своєї черги, чекайте своєї черги». У своєму ветхому смокінгу й пожовклій від виварювання в крохмалі сорочці він скидався на якогось трунаря, що втрапив у скрутні часи.

Бен із сумнівом перевів погляд з Бев на Фоксі, а потім на Річі.

— Ти не можеш дозволити їм правити своїм життя, чоловіче, — сказав Річі, — невже ти цього не знаєш?

— Гадаю, знаю, — зітхнув Бен.

Нічого такого насправді він не знав… але присутність тут Беверлі надало цим терезам божевільного перекосу. Якби не прийшла вона, він спробував би переконати Річі піти в кіно якогось іншого дня. А якби Річ уперся, Бен міг би відкланятися. Але Бев була присутньою тут. Йому не хотілося виглядати перед нею  полохливим курчам. І сама думка про те, що він буде поряд з нею, на балконі, у темряві (навіть якщо Річі сяде між ними, що він, імовірно, й зробить), була потужно привабливою.

— Ми почекаємо, коли почнеться сеанс, а вже тоді зайдемо, — сказав Річі. Він вищирився і вщипнув Бена за руку. — Насрати, Скирте, чи ти хочеш жити вічно?

Бенові брови зсунулися докупи, а тоді він пирхнув сміхом. Річі теж засміявся. Дивлячись на них, засміялася й Беверлі.

Річі знову підійшов до каси. Печінкогуба Коул кисло подивилася на нього.

— Добвого дня, мива леді, — почав Річ своїм найкращим Голосом Барона Сракодіра. — Я певебуваю в квайній потвебі пвидбати тви твипенні-квитки на вуаші чуові амевиканські кінокавтини.

— Викинь із рота лайно та скажи мені, чого ти хочеш, хлопчику! — прогавкала Печінкогуба леді крізь прорізану в склі круглу діру, і щось у тому, як смикались то вгору, то вниз її мальовані брови, привело Річі в таке сильне замішання, що він просто просунув у щілину пом’ятий долар і пробурмотів:

— Три, будь ласка.

Зі щілини вискочило три квитки. Річі їх узяв. Печінкогуба попхнула йому четвертак решти.

— Не викобенюватися, не кидати коробки з-під попкорну, не кричати, не бігати в фойє, не бігати в проходах.

— Так, мем, — сказав Річі, задкуючи туди, де стояли Бен з Бев. Їм він сказав: — Мені завжди теплішає на душі, коли бачу отакого роду стару пердінь, яка насправді любить дітей.

Вони ще якийсь час постояли в фойє, чекаючи початку сеансу. Печінкогуба підозріливо зирила на них зі своєї скляної клітки. Річі розважав Бев історією про греблю