Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Вони співали, і обох їх проймав той самий трепет; і думка про це, певність цього чимдалі дужче розпалювала Греймів шал, аж у голосі його мимохіть забриніла відверта жага, коли вони в одному пориві, в одному трепеті співали останні жагучі рядки:

Дикого сокола тягне блакпт,

Оленя гори й ліси,

А серце моє прагне серця твого,

Як було у прадавні часи.

Серце моє прагне серця твого,

Гасне світло у шатрах моїх.

Ранок край світу чекає на нас,

А світ — біля наших ніг.

Грейм чекав, що вона зведе очі, як долунають останні слова. Та вона сиділа нерухомо й дивилась на клавіші. А коли нарешті підвела голову, він побачив таке, як звичайно, обличчя Маленької господині Великого Будинку, пустотливу усмішку, збиточний погляд. Вона сказала:

— Ходімо подражнімо Діка, він програє. Я ще не бачила, щоб він коли гарячився через карти, але як йому довго не щастить, він робиться прекумедно похмурий.

Пола підвелась і рушила до столів, а Грейм за нею.

— А грати він любить, — провадила вона. — Це в нього один із способів відпочивати. Раз чи двічі на рік, як вбереться добра компанія до покеру, він може просидіти цілу ніч і зарватися хтозна-як, коли грають без обмеження ставки.

РОЗДІЛ XVIII

Майже зразу після того вечора, коли вони удвох проспівали «Циганський шлях», Полине самітництво скінчилось, і Греймові стало нелегко висиджувати цілі ранки у вежі над своїм рукописом, чуючи весь час то уривки пісень і арій з вікон її покоїв, то далекі звуки фортеп’яно з музичної зали, де Пола вправлялася цілі години. Проте Грейм, за Діковим прикладом, віддавав увесь ранковий час праці й рідко зустрічався з Маленькою господинею до обіду.

Пола оголосила, що період безсоння в неї минувся і вона готова до всіх розваг та прогулянок, які тільки зможе запропонувати їй Дік. А коли він нічого путящого не придумає, то вона, мовляв, накличе повен дім гостей і сама покаже йому, як треба веселитись. Якраз тоді приїхала ще на кілька днів її тітка, місіс Талі, і Пола почала катати її у своїй високій двоколці з однією поперечною лавкою. Запрягали в неї Дженджика й Чепчика — вельми баских рисаків, і все ж місіс Талі, дарма що немолода й огрядна, зовсім не боялась їздити з Полою.

— Я зроду не сяду в коляску, коли править жінка, — сказала вона Греймові.— Тільки з одною Полою не боюсь.

У неї хист до коней. Вона ще змалечку пропадала за ними. Диво, що вона не стала циркачкою.

І ще багато дечого про Полу дізнався Грейм, розмовлявши з її тіткою. Про Філіпа Дестена, Полиного батька, місіс Талі могла розповідати без кінця. Він був найстарший з її братів, на багато років старший за неї саму, і малою вона обожнювала його. Віті мав натуру широку й свавільну — до такої міри широку й свавільну, що люди обмеженіші вбачали в тому навіженство. Життя його було сумішшю найзухваліших витівок і найшляхетніших вчинків. Завдяки такій натурі він кілька разів заіграшки здобував багатство під час великої золотої гарячки сорок дев’ятого року й так само легко втрачав його. Походив він з давнього новоанглійського роду, але один його прапрадід був француз, ще малим урятований з розбитого бурею корабля й вирослий серед фермерів-моряків узбережжя Мейну.

— І в кожному поколінні нашої родини хто-небудь один, тільки один, удається в того француза Дестена, — повідомила Грейма місіс Талі.— Філіп був таким французом у нашому поколінні, а Пола — у своєму, і вона дістала цей спадок повною мірою. Ернестіна й Лут їй наполовину сестри, та важко повірити, що в них є хоч крапля одної з нею крові. Того ж то Пола й не потрапила до цирку, а неминуче прибилась у Францію. Прапрадідова кров тягла її туди.

І про Полине перебування у Франції Грейм почув від місіс Талі чимало. Філіпові Дестену судилось умерти в такий час, коли фортуна повернулась до нього спиною. Його дочок позабирали до себе тітки. З Ернестіною й Лут, тоді ще маленькими, великої мороки їм не було. А от Пола, щб попала до тітки Марти, завдала їй чимало клопоту — «все через того француза».

— О, щодо чесності, відвертості, надійності, вірності вона справжня новоанглійка, — запевнила місіс Талі.— Навіть маленькою вона просто неспроможна була збрехати — хіба що вирятовуючи когось іншого. Отоді вже вся її ново-англійська порода ховалась, і вона брехала натхненно, достоту як колись її батько. І в нього було таке чарівливе поводження, і сміливість, і жвавість, і завжди сміх на устах. Тільки він був ще якийсь особливо гречний. Він усіх до себе прихиляв і робив своїми друзями, а вже як ні — то найлютішими ворогами. Байдужим до нього ніхто не міг лишатися. Хто з ним стикався, мусив або полюбити його, або зненавидіти. От щодо цього з Полою не так — може, тому, що вона жінка й не має чоловічого привілею кидатись із списом на вітряки. Я не знаю, чи має вона в цілому світі хоч одного ворога. Її всі люблять — опріч хіба тих жінок-хижачок, що заздрять їй через такого гарного чоловіка.

Ту хвилину у відчинене вікно долинув звідкись із-під довгої галереї Полин спів, і в голосі її, як завжди, бриніла та радісно-трепетна нотка, що Грейм ніколи потім не міг забути. А тоді Пола чогось зареготала, і місіс Талі всміхнулася до нього ії закивала головою.

— Ото сміється Філіп Дестен, — сказала вона, — і всі бабці та прабабці того француза, що його привезли з моря в Пенобскот, перевдягли в самоткану одежу і зразу повели до молитовні. Ви помітили, що як Пола засміється, то кожне неодмінно погляне на неї і всміхнеться теж? Із Філіпом було так самісінько.

Пола завжди палко любила музику, малювання, ліплення, — провадила місіс Талі.— Ще маленькою вона скрізь у домі й круг дому зоставляла за собою справжній слід із малюнків та фігурок, зроблених на чому попало і з чого попало — намальованих на клаптиках паперу, надряпаних на дощечках, виліплених із землі чи піску.