Читати книгу - "Війни художників"

— Слухаю.

— Я був у вас учора о вісімнадцятій, — за правилами конспірації не міг називати себе. — Ви розумієте, хто говорить? Це телефон-автомат, він чистий, я можу говорити? Справа дуже термінова!

— Говоріть.

— За мною «хвіст». Я не можу виконувати свої завдання, тому що за мною слідкують.

На іншому кінці дроту панувала мовчанка.

— Моє завдання під загрозою, я повинен буду доповісти керівництву.

Слухавка ледь помітно шуміла і не бажала відповідати. Нарешті вичавила із себе:

— Він у сірому костюмі і такого ж кольору капелюсі?

— Хто? — немов не розуміючи, у чому справа, перепитав Гущенко.

— Той тип, що шпигує за вами.

Гущенко з напускним здивуванням відповів:

— Так.

Він уже зрозумів, що поцілив у «десятку». Сірого типа послав Кобулов. Цікаво, навіщо?

— Не хвилюйтеся, то наша людина. За те, що він дозволив виявити себе, отримає на горіхи.

— Якого дідька він плентається за мною і заважає виконувати ваші ж вказівки! — обурився Гущенко.

— Вважайте, що він вас охороняє. Ви ж знаєте, що трапилося з нашим радником?

— Ні, — збрехав Гущенко, він добре пам’ятав, що йому говорив Фітін.

— Його збив автомобіль.

— Це жахливо! — Гущенко не приховував обурення. — Ви думаєте, що ваш співробітник врятує мене від автомобіля?

— Ні, але…

«Але ми принаймні знатимемо, що вас збив автомобіль», — подумав Гущенко.

— Як довго він плентався за мною?

— Близько години.

«Утрачаю кваліфікацію, — подумав Гущенко. — Я помітив його хвилин двадцять тому».

— Він додає мені проблем. Заберіть цього вашого ідіота, що стовбичить на тому боці вулиці й дивиться на мене.

Слухавка якийсь час мовчала, але, врешті-решт, відповіла.

— Я не маю з ним зв’язку.

— Ви зірвете мені важливу зустріч. Я доповім керівництву про те, що ваші люди працюють непрофесійно, — жорстко сказав Гущенко. Треба було якось налякати цього бовдура, аби далі не вставляв палиць у колеса.

— Добре, підійдіть до нього і запитайте, як пройти до найближчої станції метро.

— І що?

— Це умовний знак про припинення стеження. Правда, зазвичай його віддає не той, за ким стежать. Але він зрозуміє і піде геть. Або набере мій номер, і я підтверджу йому цей наказ.

Гущенко вийшов з автомата, перейшов на інший бік вулиці, підійшов до «сірого» чолов’яги. Той уперто дивився на дітей, що на тротуарі гралися у «школку» — німецький варіант класиків. Торкнув його за рукав. Той обернувся. Сірі, кольору костюма очі нічого не виражали. Світле волосся. Жодної особливої прикмети, за яку могло б зачепитися око. Мабуть, його дуже важко було б намалювати. Або, навпаки, дуже легко.

— Як пройти до найближчої станції метро? — запитав Гущенко, дивлячись «сірому» прямо в очі.

У того від несподіванки очі полізли на лоба, але він детально, активно жестикулюючи, пояснив дорогу, потім повернувся і пішов геть.

«У сірого типа непоганий берлінський акцент, — подумав Гущенко. — Та й виглядає він, як типовий німецький бухгалтер. А ось цей Кобулов — повний кретин, як для резидента в Німеччині».

Гущенко повернувся в кафе, збираючись гукнути кельнера і замовити каву, але за його стіл раптом сів явно не дуже тверезий тип у брезентовій робі. Очевидно, робітник, який повертався з якогось заводу після нічної зміни. Поставив на стіл кухоль пива.

— Як ти думаєш, хто виграє цю війну? — з ходу, дихнувши перегаром, і зовсім по-панібратськи запитав він.

— Яку саме? — перепитав Гущенко.

— Війну між Німеччиною і рештою світу, — щиро здивувався той.

— Звідки мені знати? — стенув плечима Гущенко.

— Виграє Німеччина! — запевнив п’яненький тип, помахавши перед носом у Гущенка вказівним пальцем.

— Звідки така впевненість? — тепер прийшла черга дивуватися Гущенкові.

— Тому що у минулій війні проти нас був увесь світ і ми програли. А сьогодні ми разом з Росією! Її ресурси і наша армія! Ми переможемо! Знищимо кого завгодно! Так говорить фюрер. Англійські капіталісти і світове жидівство цю війну почали, і вони її програють…

— Так, а хіба не Німеччина напала на Польщу?

— Ні, — хитро посміхнувся чоловік і ще раз похитав указівним пальцем перед носом у Гущенка. — Війну почали поляки, а підтримали їх Англія і Франція. У нас же був пакт про ненапад із Польщею. Логічно? Навіщо нам нападати?

— Логічно, — погодився Гущенко. — Вибачте. Усього вам найкращого. Я чекаю колегу.

— Хайль Гітлер! — вигукнув п’яничка, не збираючись, однак, іти.

— Хайль! — відповів Гущенко. — Вибачте, але до мене прийшли.

Німець озирнувся і, побачивши височенного чоловіка із засмаглим обличчям у дорогому темному костюмі, що із широкою посмішкою і простягнутою для привітання рукою підходив до Гущенка, взяв свого кухля, встав і розчаровано пішов до барної стійки. З таким велетнем жарти могли бути поганими.

За стіл до Гущенка сів журналіст американської газети «Нью-Йорк Таймс» Тоні Гарісон. Зріст у Тоні був близько двох метрів, і в натовпі він був вищим від усіх принаймні на голову.

— Привіт, Ніколо!

— Привіт, Тоні, скільки літ, скільки зим!

Гущенко покликав кельнера і замовив два пива. Зустріч була того варта. Та й під пиво Гарісон швидше міг задовольнити його цікавість.

— Я випадково дізнався, що ти тут…

— Наскільки випадково? — Гарісон взяв до рота цигарку «Кемел» і почав ритися по кишенях. Кельнер озирнувся, повернувся і клацнув запальничкою. Підозріло зиркнув