Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Я вже думав про це певний час. Однак мені ще потрібно знайти відповіді на кілька запитань.

Рипнули двері, і Ґлокта відчув раптовий напад панічного жаху. До кімнати ввійшов Коска. Оглянувши сліди кровопролиття, він тихенько свиснув і насунув капелюх на потилицю. Перо на ньому відкинуло на фреску за спиною найманця цілий розсип видовжених тіней.

— Добряче ви тут наслідили, очільнику, добряче.

Ґлокта помацав свій ціпок. Нога в нього палала, серце глухо гупало у скронях, а його тіло під кусючим одягом змокло від холодного поту.

— Цього було не уникнути.

— Я подумав, що ви захочете знати: до нас прийшли. Шестеро практиків Інквізиції. Серйозно підозрюю, що їх могли послати сюди вбити вас.

«Жодних сумнівів. За наказом архілектора, відповідно до відомостей, одержаних від покійного практика Фроста».

— І що? — запитав Ґлокта. Після того, що сталося за останню годину, він мало не очікував, що Коска накинеться на нього, розмахуючи мечем.

«Але, якщо остання година нас чогось і навчила, то це того, що той, кому довіряють найменше, не завжди є найменш надійним».

— І ми, звісно, їх пошматували, — широко всміхнувся штирієць. — Мене ображає те, що ви могли подумати інакше.

— Добре. Добре. — «Хоч щось пішло за планом». Ґлокті понад усе хотілося опуститися на підлогу, лежати там і кричати. «Але ще треба попрацювати». Він, скривившись, пошкутильгав до дверей. — Нам треба негайно вирушити до Аґріонта.

Коли Ґлокта разом з Арді видибав на Мідлвей, у холодне ясне небо вже витікали перші промені світанку. У повітрі ще висів туман, але він тепер розсіювався. «Здавалося б, попереду чудовий день. Чудовий день для кровопролиття, зради й…»

У тумані, далі на південь, уздовж широкої брукованої дороги рухалися тіні, прямуючи до моря. А ще лунали звуки. Торохтіння, дзеленчання. Дуже схоже на переміщення групи людей в обладунках. Десь далі хтось кричав. Забемкав дзвін, похмурий і приглушений. «Сполоховий дзвін».

Коска насуплено вдивився в дедалі рідший туман.

— Що це таке?

Силуети стали чіткішими. Люди в обладунках, зі списами, до того ж численні. Їхні високі шоломи явно були не союзного фасону.

Арді торкнулася Ґлоктиного передпліччя.

— Це що…

— Гурки.

Коли туман поволі розійшовся, їхні обладунки замерехтіли в убогому сірому світлі. Їх було дуже багато, і вони крокували вздовж Мідлвей на північ. «Напевно, таки висадили людей у доках, прорвалися в центр міста. Просто дивовижно невдало обрали час».

— Назад!

Ґлокта повернувся до завулка, послизнувся й мало не впав, скривившись, коли Арді підхопила його за лікоть і допомогла випрямитися.

— Назад, до особняка! — «І сподіваймося, що нас іще не побачили». — І тримайте ці лампи при собі, вони нам знадобляться.

Він як умів побіг до смердючого завулка, хоча його дорогою штовхали та штурхали найманці Коски.

— Та хай ті гурки сказяться, — процідив штирієць. — Хоч убийте, не знаю, чим їх так засмутив.

— Співчуваю.

Ворота з рипінням зачинились, і кілька найманців почали тягнути до них розбитий фонтан. «Цікаво, як довго це стримуватиме один із легіонів імператора?»

— Очільнику, а можна спитати, який саме в нас тепер план? Хоча ваш палац прегарний, сидіти тут і чекати на підмогу — це, вочевидь, не варіант.

— Ні. — Ґлокта насилу піднявся сходами й увійшов у відчинені парадні двері. — Нам потрібно дістатись Аґріонта.

— Мені щось підказує, що нашим гуркським друзям не­одмінно спало на думку те саме. Ми ж, безумовно, не дістанемося туди суходолом.

— Тоді треба йти під суходолом.

Ґлокта якомога елегантніше прошкандибав у нутро будівлі, а за ним стривожено пішли Арді й найманці.

— Тут є вхід до каналізації. Знаючи маршрут, можна дійти аж до Аґріонта.

— Каналізації? — всміхнувся Коска. — Як ви добре знаєте, я понад усе на світі люблю пробиратися крізь життєве болото, але каналізація може добряче… збивати з пантелику. Ви знаєте маршрут?

— Насправді ні.

«Але знаю людину, яка стверджує, ніби може знайти шлях крізь що завгодно, навіть крізь ріку з лайна».

— Брате Лонґфуте! — гукнув він, пошкандибавши до сходів. — У мене є для вас пропозиція!

Судний день

Лорд-маршал Вест стояв у затінку покинутого сараю на схилі над родючими рівнинами Міддерланду, однією рукою в рукавичці міцно тримаючи підзорну трубу. На пласких осінніх полях, складених із бурих, зелених і жовтих клаптів, обтиканих деревами й розітнутих голими живоплотами, досі трималося трохи вранішнього туману. На віддалі Вест бачив зовнішні стіни Адуа — сувору сіру лінію, всіяну вежами. За стінами тягнулися до неба нечіткі силуети будівель — теж сірі, але світліші. Над ними бовванів височезний привид Будинку Творця, строгий і нерозкаяний. Загалом повернення додому для Веста вийшло безрадісним.

Вітру не було зовсім. Морозне повітря залишалося напрочуд спокійним. Наче й не було ніякої війни, не сходилися ворожі армії, ніхто не планував кривавих битв. Вест поводив підзорною трубою сюди-туди, але не бачив і сліду гурків. Унизу, перед стінами, йому начебто впав у око чи то малесенький парканчик, чи то обриси тонесеньких списів, але на такій відстані й у такому світлі він не міг бути впевнений ні в чому.

— Вони, напевно, нас очікують. Це точно.

— А може, вони сплять допізна, — сказав Джеленгорм, як завжди, налаштований оптимістично.

Пайк був прямолінійніший.

— А якщо й так, то яка різниця?

— Майже жодної, — визнав Вест.

Король Джезаль віддав цілком конкретні накази. Місто заполонили гуркські війська, і оборона була близька до остаточного краху. Не було часу ні на вигадливі військові хитрощі, ні на обережне наближення, ні на пошук у ворога слабких місць. За іронією долі, принц Ладісла в цій ситуації міг би виявитися непоганим командиром. Тепер обставини нарешті почали вимагати величного наступу, за яким чекатиме або смерть, або слава. У руках Веста було лиш одне — час.

Неподалік зупинив коня Брінт, і в холодне повітря дощем здійнявся пісок. Брінт зіскочив із сідла й елегантно віддав честь.

— Лорд-маршале, кавалерія генерала Кроя зайняла позицію з правого крила й готова атакувати за вашим наказом.

— Дякую, капітане. Його піхота?

— Розгорнута десь наполовину. Деякі роти досі розсипані на дорогах.

— Досі?

— Іти доводиться по багнюці, сер.

— Хе. — Армії залишають по собі багнюку, як слимак залишає слід. — А що з Полдером?

— Наскільки я розумію, в нього аналогічна ситуація, — відповів Брінт. — Повідомлень немає?

Джеленгорм заперечно хитнув головою.

— Генерал Полдер зранку був неговіркий.

Вест поглянув на місто, на ту далеку сіру лінію за полями.

— Вже скоро. — Пожував губу, вже й без того зболілу через його постійні тривоги. — Дуже скоро. Не треба випускати стрілу, не натягнувши лука повністю. Коли надійде ще трохи піхоти…

Брінт насуплено дивився на південь.

— Сер, це…

Вест подивився туди, куди Брінт показував пальцем. На лівому крилі, де перед цим збирав свою дивізію Полдер, кавалерія вже елегантно просувалася вперед.

Вест витріщився на вершників, які набирали швидкість.

— Що за…

Два повні полки важкої кінноти перейшли у величний чвал. Тисячі вершників