Читати книгу - "Макбет"

— Запах твого страху долітає аж до мене, Олафсоне. А ви чуєте запах його страху, начальнику?

Макбет позіхнув.

— Мені важко пригадати запах страху, Сейтоне, — сказав він і сильно потер обличчя. Макбет задрімав, і йому примарилось, ніби він лежав у ліжку біля Леді, як раптом двері до номера стиха відчинились. На порозі з’явилася постать у плащі та капелюсі, насунутому так низько, що тільки тоді, коли вона зайшла до кімнати, і на неї впало світло, Макбет побачив, що то Банко. На місці одного ока в нього біліла впадина, а зі щоки та з лоба виповзали, звиваючись, хробаки. Макбет засунув руку під куртку, витяг кинджал із подвійної наплічної кобури і метнув. Кинджал встромився Банко в чоло з таким м’яким стуком, ніби лобну кістку вже погризли хробаки. Але привиду це не зупинило — він продовжував наближатися до ліжка. Макбет заверещав і почав сіпати Леді.

— Вона мертва, — сказав привид. — А ти маєш кидати срібний кинджал, а не сталевий. — То вже був не голос Банко. То був…

Голова Банко випала з-під капелюха, гепнулась на підлогу й закотилася під ліжко, а з-під капелюха на Макбета глянуло лице Сейтона і засміялось.

— Що тобі треба? — прошепотів Макбет.

— Те, що треба вам, сер. Я хочу подарувати вам обом дитину. Поглянь, вона вже чекає на мене.

— Ти здурів, Сейтоне.

— Правду кажу вам. І за це мені багато не треба.

— Вона мертва. Йди геть.

— Ми всі мертві. Зробіть це зараз, посійте своє насіння. Якщо ви цього не зробите, то я посію своє.

— Забирайся геть!

— Відсунься, Макбете. Я візьму її так, як Дафф взяв Мереді…

Другий кинджал поцілив Сейтону в роззявлений рот. Він стиснув зуби, вхопив руків’я, відгриз його й подав назад Макбету. А потім показав йому свого розрізаного язика і зареготав.

— По радіо ще нічого не транслювали?

Макбет сіпнувся. То крикнув Сейтон.

— Нічого, — відповів Макбет, потираючи очі і збільшуючи гучність. — До сходу сонця ще двадцять хвилин.

Він поглянув на тоненьку білу лінію порошку на дзеркалі, яке поклав перед собою на повсть столу для рулетки. Побачив у дзеркалі своє відображення. Смуга порошку на блискучій поверхні перетинала його обличчя, немов шрам.

— А опісля ми що, дійсно уб’ємо хлопця? — запитав Олафсон.

— Так, Олафсоне! — крикнув Сейтон у відповідь. — Ми ж чоловіки, а не шмаркачі!

— Але ж… що буде потім? Тоді ми не матимемо козирів для переговорів.

— Ти мені явно когось нагадуєш, Олафсоне, — зареготав згори Сейтон.

— Нам нема чого боятись, — озвався Макбет.

— А чому, сер?

— Не народилася ще та людина, яка зможе мене вбити. Геката пообіцяв, що я буду старшим комісаром, допоки за мною не приїде «Берта». Можна ставитися до Гекати по-різному, але слово своє він тримає. Тому розслабся і не хвилюйся. Тортел неодмінно піде на поступки. — Макбет поглянув на Касі, який мовчки сидів спиною до палі, дивлячись поперед себе у простір. — Що там видно, Сейтоне?

— Біля «Берти» зібралися люди. Схоже, то поліцейські та цивільні. У них кілька автоматів, кілька гвинтівок та дробовиків. Якщо вони спробують напасти на нас із цією зброєю, то значних проблем не виникне.

— А людей у сірих пальтах не видно?

— У сірих пальтах? Ні.

— А в твоєму секторі, Олафсоне?

— Тут теж не видно, сер.

Але Макбет знав, що вони — там. Вони оберігають його.

— Ти знаєш, хто такий Тифон, Сейтоне?

— Ні. Хто це?

— Один грек. Мені про нього Леді розповідала. А потім я в книжці подивився. Була така собі Еос, богиня ранкової зорі, яка викрала собі молодого коханця, вродливого простого хлопця на ім’я Тифон. Попросила свого начальника Зевса, щоб той зробив його безсмертним, як і вона. Тифон не просив собі безсмертя, йому те безсмертя просто нав’язали. Але богиня забула попросити Зевса дати хлопцеві вічну молодість. Второпав, Сейтоне?

— Може, і второпав, та не розумію, куди ви хилите, сер.

— Все щезає, всі довкола вмирають, а Тифон продовжує гнити — старий і самотній. Він нічого не набув, навпаки — опинився в тюрмі, і його вічне життя стало для нього прокляттям.

Макбет підвівся так швидко, що у нього запаморочилося в голові. Похмурий настрій — це просто похмілля після прийому дурману. Під його ногами лежало місто, і невдовзі воно буде невідворотно належати йому, тільки йому — і тоді він зможе задовольняти будь-яку свою примху. Тоді все, про що він буде думати, — це примхи та розваги. Примхи та розваги.

Дафф провів пальцем по тріщині в передній частині низького п’єдесталу, на якому стояла «Берта». Почувся голос Малкольма:

— Вибачте, дайте пройти!

Він підвів очі й побачив, як крізь натовп до вершечка сходів пробирається Малкольм.

— Ви теж чули? — спитав він, зводячи подих.

— Так, — відповіла Кетнесс. — Мені здалося, що обвалиться дах. Схоже на якийсь експериментальний підземний вибух.

— Або на землетрус, — додав Дафф, показуючи на тріщину в п’єдесталі.

— Здається, добровольців прийшло більше, ніж я розраховував, — сказав Малкольм, обводячи поглядом людей, які зібралися біля підніжжя сходів за барикадою з поліцейських авто та великої пожежної машини. — Всі ці люди пожежники та поліцейські?

— Hi. — Ці слова належали чоловікові, який саме піднімався сходами. Макольм поглянув на його чорну уніформу.

— Капітан ВМС?

— Лоцман, — відповів чоловічок. — Фред Ціглер.

— А що ви тут робите, лоцмане?

— Учора ввечері я почув по радіо Кайта, зателефонував знайомим і дізнався про те, що тут має відбутися. Скажіть, чим я зможу вам допомогти?

— Маєте зброю?

— Ні.

— Стріляти вмієте?

— Я десять років прослужив у морській піхоті.

— Добре. Підійдіть до отого чоловіка в поліцейській формі, і він видасть вам гвинтівку.

— Дякую, — Лоцман приклав три пальці до козирка свого кашкета і відійшов.

— А що каже Тортел? — поцікавився Дафф.

— Столичну владу було поінформовано про заручника, — відповів Малкольм. — Однак вони не зможуть допомогти нам, допоки сьогодні вдень не буде виписаний ордер на арешт.

— Господи, та що ж вони собі думають! Над життям людей нависла небезпека.

— Річ у тім, що небезпека нависла над життям однієї людини. А, згідно із законом, цього недостатньо для втручання федеральної влади, якщо такого втручання не запросить сам старший комісар.

— Чортові політикани! А де зараз Тортел? — спитав Дафф, уп’явшись очима у схід. Над краєчком гори бліде блакитне небо ставало дедалі червонішим.

— Він подався до радіостудії, — відповіла Кетнесс.

— Збирається оголосити надзвичайний стан, — додав Малкольм. — Маємо атакувати Макбета негайно, допоки