Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Відвідин лікарні Міка уникала щосили, та від долі, як-то кажуть, не втечеш, особливо маючи важливе завдання.

Лікар Чейна перебував у глибокій печалі. Більшість членів екіпажу розбитого брига зцілилися якнайшвидше і поспішили забратися з-під його опіки. Кілька бідолах, що залишилися, теж видужували і багато часу не забирали. А от містяни, ніби змовившись, обходили Стіса Чейну стороною – чи то на літо хвороби геть повтікали з міста, чи люди воліли вірити в «саме мине», а не покладатися на «може й виживе всупереч моїм старанням». Головна прикрість полягала у тому, що останній вислів лікар сам вигадав у студентські роки, а тепер це неочікувано стало реальністю.

Але одне питання вимагало вирішення, і довелося зазирнути в обитель недруга.

– Добрий день.

Міка знала, що Чейна ненавидить її голос усією душею. Тихий, а тому зухвалий, привітний, а тому ворожий… Нелогічно й по-дитячому, однак саме вона наважилася відкрито засумніватися в компетентності лікаря і відтоді в його уяві стала безпринципною переслідувачкою чесних людей.

– Не помітив.

Співчутлива посмішка розлютила Чейну більше, ніж найбрудніші образи.

– Я не затримаюсь, – пообіцяла Міка.

– Чому це? «Випалювачі» не відпускають надовго?

І знову Чейна не дочекався жодного натяку на роздратування.

– Не хочу вам заважати. Милуйтеся садом і далі, в цю пору він напрочуд гарний. У мене лише одне питання.

– Гадаєте, я завиляю хвостом і відповім?

Міка дозволила собі засмучене зітхання:

– Ну гаразд, пошукаю вашого помічника. Хтось же тут має бути на випадок, якщо ви не в настрої, чи не так?

Розвернулася, попрямувала до будівлі лікарні…

– А я що?.. – промимрив Чейна. – Я ж не сказав, що проти.

Міка зробила крок назад, відкинула коротке волосся з чола.

– У звіті про розтин ви згадували татуювання: спіраль, перекреслену лініями. Скільки їх було? Дві чи три?

«Нічого безглуздішого в житті не чув. Яка різниця?» – читалося в похмурому погляді співрозмовника.

– Поясню відразу: це можна дізнатися і в Нікаели Уфін, і в Раді, і в того, хто вам асистував, – поспішила сказати Міка, перш ніж лікар вибухнув би гнівом незрозуміло за що, – але мені не потрібні шум і плітки.

Чейна облизнув губи, войовничо впер кулаки в боки.

– Три. Знаю, в інших лише дві. Почнете розповідати, нібито третя з'явилася через мою помилку?

– Ваше его безмірне, згодні?

– Як і ваше нахабство!

Ця атака вивела Міку з рівноваги.

– Наведіть приклади, будь ласка. Я без роздумів можу назвати десять випадків, у яких ви майже вгробили пацієнта через брак потрібних навичок, і один, – вона торкнулася незвично короткого волосся, – через недбалість. Ваша черга. Коли саме я поводилася нахабно? Місця? Дати? Учасники?

Чейна помітно розгубився, мимоволі відсунувся подалі, вчепився кістлявими пальцями в перила ґанку.

– Вас дратує саме моє існування? – не вгавала Міка. – Жінка – не людина, і начхати, що закони стверджують протилежне? Але половина місцевого персоналу – жінки! Як ви ладнаєте, га? Чи проблема в тому, що я наважилася сказати вам правду в обличчя? То Мавк постійно каже вам те саме. Чому його ви не ненавидите?

– Він сам домігся свого становища!

«А я тижнів зо два тому позбавила Шазілір прокляття. Ніхто цього не знає і не дізнається. Чи прикро мені? Анітрохи. Я ніколи не прагнула популярності, але вона прийшла до мене на додачу до архіву. Тепер треба звикати».

– Зима дев'ятсот восьмого року. – Міка поставила ногу на нижню сходинку ґанку. – Ви повернулися до міста з Ківірської академії медицини. «Моє покликання – рятувати життя», пам'ятаєте? – Ще одна сходинка – і вона стояла навпроти співрозмовника. – Смішно звучало… А дівчина з квіткової крамниці слухала ваші пафосні промови із захопленням. Вона щоразу запрошувала вас на чай, і одного разу її мати прямо запитала, наскільки серйозні ваші наміри. Що ви відповіли?

– Щодо чаю – надзвичайно серйозні, – прошепотів Чейна. – Як таке можливо? Ти… Ви… Чаклунство?!

Міка пирхнула. Ну чому люди завжди все ускладнюють? Ніби важко хоч трохи подумати… Щойно щось виходить за межі розуміння, і відразу – магія.

– У них була працівниця. Дуже висока п'ятнадцятирічна дівчинка з вічно закладеним носом, крижаними руками й сиплим від кашлю голосом. Вона тягала воду: з колодязя на плиту, звідти – у ємності для обігріву, потім – на полив. Без перепочинку, обідньої перерви, вихідних… Якось ви навіть звернули на неї увагу. Порадили господині найняти когось міцнішого, а то та здихля скоро почне харкати кров'ю. Мені повернутись у профіль, щоб освіжити вашу пам'ять?

Чейна відштовхнувся від поручнів, схрестив руки на грудях.

– Не думав, що вам коли-небудь доводилося займатися фізичною працею, – пробурмотів без співчуття. – І сумніваюся, що чиновницьку стрічку дають за найману роботу.