Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Усередині Глаедрової свідомості Ерагон відчував давню скорботу, яка прокидалася знов і знов. Мабуть, її викликав не так сам вигляд зруйнованого міста, як пам’ять про загибель Вершників, майже повне знищення драконів і втрату знань та мудрості тисячоліть. Пам’ять про минуле, про дружбу з іншими членами свого ордену робила Глаедрову самотність іще глибшою. Вона породжувала відчуття такої спустошеності, що Ерагонові стало сумно.

Він спробував трохи відволіктися від навіяного Глаедром настрою і почав уважніше придивлятися до долини. Але й долина здавалась похмурою і пригніченою, немов сама земля була в жалобі через занепад Вершників.

Що нижче летіла Сапфіра, то більшими й більшими здавались будівлі. Тепер Ерагон розумів, що те, про що він читав у «Доміа абр Вірда» аж ніяк не було перебільшенням. Деякі зі споруд були такі величезні, що Сапфіра запросто могла б літати там усередині.

На окраїні покинутого міста лежали купи гігантських білих кісток. То були кістяки драконів. Їхній вигляд лякав Ерагона, та юнак не міг відірвати від них погляду. Найбільше його вражали розміри. Усього лише кілька драконів були менші за Сапфіру, а от решта — набагато більші. Особливо вирізнявся кістяк із ребрами щонайменше вісімдесят футів завдовжки і футів п’ятнадцять у ширину. Сам його величезний і страшний череп, укритий плямами лишайнику, наче неотесаний шмат каменя, був більший за тулуб Сапфіри. Навіть Глаедр здавався б крихітним порівняно із цим поваленим гігантом.

«Тут лежить Белгабед, — сказав Глаедр, помітивши, куди дивиться Ерагон. — Найвеличніший серед нас».

Ерагон неясно пригадав це ім’я. Здається, про нього йшлося у якійсь історії, що їх він читав в Елесмері. Автор тієї історії писав, що Белгабед брав участь у битві й загинув так само, як інші.

«А хто був його Вершником?» — спитав Ерагон.

«Він був диким драконом, — відповів Глаедр. — Віками він жив на самоті в холодних просторах півночі. Та коли Галбаторікс і клятвопорушники почали безжалісно винищувати наш вид, Белгабед прилетів на допомогу».

«Мабуть, він був найбільшим драконом усіх часів».

«Усіх часів? Не знаю. Але коли він жив, більшого за нього не було».

«Де ж він брав собі стільки їжі?»

«У такому поважному віці та ще й при таких розмірах дракони проводять більшість часу наче уві сні… Вони живуть фантазією, візіями про все на світі, наприклад, про рух зірок, про утворення та руйнування гір упродовж мільярдів років або навіть про щось таке крихітне, як помах крил метелика. Мені вже теж кортить побачити щось таке…»

«А ти… знав… Белгабеда?» — спитала до краю втомлена Сапфіра, насилу витискаючи слова.

«Ні. Звісно, я зустрічав його, але не знав. Дикі дракони рідко коли спілкувалися з тими, хто був пов’язаний з Вершниками. Вони зневажали нас за те, що ми надто вже домашні й поступливі. А ми зневажали їх за те, що вони живуть самими лиш інстинктами. Хоч, правду кажучи, іноді ми їм і заздрили… Крім того, не забувай, що в них не було мови, і це різнило нас куди більше, ніж можна собі уявити. Мова змінює твій розум… Це щось незбагненне… Звісно, дикі дракони можуть спілкуватися незгірше за будь-якого гнома чи ельфа, але вони роблять це не словами, а ділячись спогадами, картинами й відчуттями. Тільки наймудріші серед них вважали за потрібне вивчити ту чи іншу мову».

Глаедр замовк.

«Якщо я не помиляюся, — продовжив він після хвилинної мовчанки, — Белґабед був далеким предком Ругмара Чорного, а Ругмар — ти ж пам’ятаєш, Сапфіро, — був прапрапрапрадідом твоєї матері, Вервади».

Сапфіра була така знесилена, що спершу навіть нічого не відповіла. Та все ж вона крутнула шиєю, щоб іще раз глянути на величезний кістяк.

«Мабуть, він був гарним мисливцем, якщо виріс такий великий», — нарешті сказала вона.

«Він був найкращий», — відповів Глаедр.

«Тоді… Тоді я рада, що в мені тече його кров».

Безліч кісток, розкиданих по землі, приголомшила Ерагона. Досі він по-справжньому не уявляв собі ані розмаху цієї битви, ані того, як багато було там драконів. Те, що він побачив, сповнило його серце ненавистю до Галбаторікса. Ерагон іще раз присягнув сам собі, що побачить короля мертвим.

Сапфіра тим часом поринула в смугу туману. Біла імла на якусь мить огорнула кінчики її крил.

Аж раптом із-за туману різко зринуло польове різнотрав’я, і дракон досить незграбно приземлився. Його права нога не втримала ваги, тіло хитнулось убік, і Сапфіра впала на груди й плечі, вдарившись об землю з такою силою, що Ерагон ледь-ледь утримався за шийний шип.

Якийсь час Сапфіра лежала нерухомо, оглушена ударом. Потім вона повільно-повільно звелась на ноги, склала крила й сіла. Ремені на її сідлі скрипнули при цьому так гучно, що в застояному повітрі пішла луна. Ерагон одразу ж послабив їх і зіскочив на землю. Вона була волога й м’яка.

«Ми все ж таки зробили це! — нарешті сказав Вершник схвильовано. Він підійшов до голови Сапфіри, і, коли вона опустила шию так, що можна було дивитись їй прямо в очі, обняв руками довгасту голову дракона й притулився лобом до його носа: — Дякую».

У відповідь Сапфіра лиш мовчки опустила повіки, а потім почала щось тихо-тихо муркотіти.

Так минула хвилина, друга… Нарешті Ерагон відпустив морду дракона й відійшов убік. Він хотів якомога уважніше роздивитися місцину, куди вони потрапили.

Поле, на яке приземлилась Сапфіра, було на північній околиці міста. Уламки якоїсь кам’яної споруди — деякі завбільшки із Сапфіру — лежали то тут, то там на траві.

«Як добре, — подумав Ерагон, дивлячись на них, — що ми не впали на це каменюччя». Поле здіймалося вгору, все далі й далі від міста, аж до самісінького підніжжя вкритого лісом передгір’я. А там, де поле підступало до гір, було видно великий брукований майдан, на дальньому боці якого лежала велика купа обробленого каміння, що тягнулась на північ ще приблизно півмилі. Якби ця будівля вціліла, вона була б однією з найбільших на острові. Крім того, колись вона була надзвичайно багато прикрашена — недаром серед руїн виднілись десятки ребристих колон, різьблених панелей із зображенням виноградної лози і квітів, безліч статуй, у більшості з яких бракувало якихось частин, так, наче вони теж брали участь у битві.

«Тут розташована наша