Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я його по спині поплескав, бідолаха аж шкереберть полетів зі сцени.
— Тоненькі вусики, волосся бріоліном намазане, груди запали, наче у туберкульозника. Та на такого абрек чхне, і відлетить цей жевжик за Кавказький хребет!
— Іване Карповичу! Виберіть самі! — образився Южаков і наказав привести решту претендентів.
Їх привели, вишикували на сцені. Я пройшовся, подивився, почухав голову. Підійшов до одного.
— Хто такий?
— Актор провінційних театрів.
— А до того ким був?
— У цирку акробатом.
— Пройдись на руках.
Він легко на руки скочив і пройшовся.
— Битися вмієш?
— Та доводилося.
Я на нього кулаком, він відскочив — і мене, тут уже я ледь встиг обличчя прибрати, ще кулаком, він відповів, я за руку схопив, хотів заламати, та виявився хлопець слизький, наче циганська дитина. Вирвався. Сильний, вправний. Не те щоб на мене схожий, але зовнішності нашої.
— Ти сам звідки?
— З Кобеляцького повіту Полтавської губернії.
— О, земляк майже. — Поплескав його по плечі, стрибнув зі сцени, підійшов до Южакова.
— Оце він мене гратиме.
— Іване Карповичу, він із вихрестів!
— Тобто православної віри! — зрадів я і спитав. — Прізвище як?
— Білан, — відповів хлопець.
— Підходить. Вибирайте цього.
— Іване Карповичу, ще претенденти їдуть.
— Та хто б не їхав, а кращий уже не приїде. Він, — наполіг я. — Коли приїздять хлопці, що сценарій писатимуть?
— Завтра.
— Ну, тоді до завтра. Піду відпочину з дороги, — пішов я, щоб не почали мене переконувати, аби іншого актора обрав.
Повернувся до квартири, яку мені зняв Южаков, сів думати, куди б ото втулити Марі, щоб була у неї хороша роль. Дещо вигадав, коли постукали у двері. Підійшов обережно, став збоку, тримав браунінг.
— Хто там?
— Іване Карповичу, це я, — почув голос Марі.
Відчинив.
— Не хочете прогулятися? — спитала вона.
— Залюбки.
Погуляли містом, повечеряли, ще трохи пройшлися, потім я відвіз Марі до її квартири, біля набережної. Побажав на добраніч, отримав поцілунок, вона зникла за дверима, а я пішов собі. Потім почув щось, наче скрик її. Прислухався. Тиша. Могло здатися, але вирішив повернутися. Думав про її пальчики, досі відчував лоскотання у боці. Підійшов до парадного, відчинив двері і зайшов із браунінгом у руці. Всередині було темно, я став придивлятися і зразу отримав по руці. Якимось кийком, дуже боляче, браунінг утримав, але натиснути на гачок не міг, бо руку наче паралізувало. З темряви на мене кинулися. Зустрів когось лівою, нападник захрипів, другий звалив мене, я хотів закричати, коли мені до рота притулили якусь ганчірку. Я намагався вирватися, але мене міцно тримали, здається, одразу троє, один притискав до рота ту ганчірку, вона смерділа якимись ліками, потім мені почало паморочитися, я востаннє спробував вирватися, на мене наліг ще й четвертий, далі темрява.
Коли опритомнів, хотів розплющити очі, але виявилося, що це важко. Нічого не розумів, нарешті здогадався, що на очах пов’язка. У роті кляп, мотузки на руках та ногах. Мене якось так хитро зв’язали, що я лежав скручений бубликом. Мотузка від шиї, прив’язана до колін. Я не міг ударити ногами і головою теж. Темрява. І майже нічого не чутно. Тільки поштовхи, з яких я здогадався, що мене кудись везуть. Хто? І для чого? Як із цим пов’язана Марі? Здається, стежили за нею і напали на неї. Я почув її скрик випадково. Міг не почути або не повернутися. Вони ж могли вбити мене на місці. Але для чогось схопили, зв’язали, везли тепер кудись. Нічого не розумів, почав смикати мотузки. Та вони були міцні і зав’язані правильно.
Смикав мотузки весь час, поки ми їхали, а їхали довго, годин шість чи сім. Куди так довго можна їхати у Криму? Я спочатку боявся, що мене викрали турецькі шпигуни і зараз везуть на безлюдний берег, щоб переправити на корабель. Але ні, ми їхали занадто далеко. Може, до Сімферополя? А що там? Дуже боліли руки, шия та бік. Я намагався перевернутися, але ящик був затісний. Намагався мугикати, щоб привернути увагу викрадачів, але не вдалося. Доводилося терпіти. Це була мука. Нарешті ми зупинилися. Ящик кудись понесли, мабуть, сходами вниз. Потім відкрили. Мене витягли. Якийсь чоловік почав світити мені в очі, роздивлятися обличчя. Шелестів папір. Здається, порівнював мене з портретом у журналі.
— Точно він! Найкращий сищик імперії! Підіпригора! Треба повідомити Громова! — скрикнув чоловік.
Я його не бачив, засліплений яскравим світлом.
— Зараз ви заснете, Іване Карповичу, а ми про вас потурбуємося. Зробимо масаж, щоб не було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.