Читати книгу - "Шлях меча"

…Я вчергове легеньким рухом пройшовся між полірованими зубцями Вовчої Мітли – і ми застигли, не ворушачись.

Не одразу я зрозумів, що Чен і Чин теж стоять, обійнявшись, і цілуються.

Схоже, їм теж було непогано…

– І жили вони довго й щасливо, і народилася в них Вовкорога Мітелка, – пробурчав Дзютте з-за плеча Чин, оскільки Чен і далі стискав його в лівій руці.

Ми знехотя розплели обійми і, немов опам’ятавшись, озирнулись. Виявляється, за цей час багато чого встигло статися. Двоє батинітів і Емрах під началом Коса, який тримався за бік і охав, переганяли коней із поклажею за пагорб: улаштовувати табір біля валуна, де повітря досі пахло кров’ю, було б верхом дурості. Родина Метальних ножів знову раділа життю, хоча радість ця добряче віддавала горем утрат: у в’юку якогось шулмуса виявилися захоплені в полон Звитяжці, і серед них два ножі Бао-Гунь, витягнуті шулмусами з тіл воїнів, убитих Ніру ще в скелях біля села Сунь-Цзя.

Фаріза щось ретельно пояснювала полоненим ориджитам, які пильно дивилися на нас із Мітлою й на Чена з Чин; Диких Лез у купі додалося, як, утім, і шулмусів біля валуна – тих уже виявилося більше трьох десятків, причому половина їх були серйозно поранені. Матінка Ци й Діомед, якому Чен був зобов’язаний «Джиром про…», закінчили клопотати біля наших поранених і тепер надавали допомогу бранцям; Асахіро й чомусь Коблан займалися кількома кульгавими кіньми.

Я подумав, що настав час брати керівництво на себе – себто, не заважати всім робити те, що вони вважають за потрібне, – а Чен відзначив, що Фаріза надто вже довго розмовляє з ориджитами, блідими й дуже переляканими.

– Що ти їм пояснюєш? – поцікавився Чен-Я у Фарізи.

Після удару булавою – на щастя, дотичного, який лише оглушив Фарізу – вона погано чула, й питання довелося повторити.

– Та ось, запитують, що це між вами зараз було, – хитро усміхнулася Фаріза. – Довелося пояснити… бо вони вирішили, морди немиті, що ви здобич не поділили або рабів…

– І що ти їм сказала, грозо степів?

– Сказала, що весілля у вас незабаром… ось, мовляв, і звикаєте до родинного життя. Здається, на них це справило незабутнє враження…

«А звісно, вони ж не знають, що таке Бесіда! Для них це – бій, бій на смерть…»

– Враження – це добре, – задумливо проказав Дзютте, вислухавши зміст розмови в моєму викладі. – Враження треба справляти й усіляко підтримувати… найперша заповідь будь-якого блазня.

І він багатозначно замовк.

І тут до Мене-Чена дійшло, що насправді хотів сказати Уламок.

І ми зробили все необхідне, щоб це дійшло й до всіх інших. А вони, ці інші, виявилися надзвичайно тямущі – хоч Звитяжці, хоч люди – і негайно взялися за справу.

Для початку ми перебралися за пагорб самі – до речі, там виявився гайок хирлявих і горбатих дерев, що було й справді до речі – і перегнали туди ж шулмусів, перевізши тяжкопоранених і Дикі Леза на полотнищах наметів, розтягнутих між безвідмовними конячками. А далі ми взялися за діло. Ми ставили намети, перев’язували рани, готували їжу…

Але як!

Я-Чен бачив, як, бо безпосередньо у виставі участі не брав, розташувавшись на пагорку й збоку спостерігаючи за тим, що відбувається.

…за тим, як Матінка Ци й Чин старанно перев’язують шулмусів заново, а могутній Ґвеніль у руках Фальґрима із застрашливим свистом відтинає зайві смуги тканини перед самим носом білих, як молоко, ориджитів – і Фальґрим із кожним ударом кривляється, начебто й справді зібрався повідрубувати нещасним голови, а заодно й усі інші частини їхніх тіл, які йому чимось не до смаку.

…за тим, як Вовча Мітла разом із усе тією ж Чин підхоплюють на зубці мотузки для наметів, сплутані в один вузол, і витонченим кидком переправляють Косові, чий Сай усіма трьома рогами розплутує це неподобство, верещачи від ретельності.

…за тим, як Бронзовий Жнець завиграшки смугує підвішені перед ним стрічки сушеного м’яса, і ті однаковісінькими скибочками сиплються в підставлений казан.

І Звитяжці, й Придатки поступово добирали смаку. Мов із нічого, на рівному місці, менше ніж за годину постав табір, виросли намети, у казанах закипіла «шурпа за родинним рецептом Анкорів Вейських», і хтось уже встиг спорудити примітивну конов’язь, у яку одразу ж зі свистом устромилися на рівних відстанях один від одного всі дев’ять ножів Бао-Гунь – Ніру метала їх лежачи, бо була поранена в обидві ноги, але ножі лягли точно туди, куди й мали лягти.

Емрах здоровою рукою, непомітно сичачи від болю, накинув на ножі згорнуту в кільця упряж і поводи кількох коней.

– Дожилися! – пробурчав крайній ліворуч ніж. – Щоб на мене – і отаку капость вішали…

– Терпи! – повчально обірвав його інший ніж, певно, старший у родині. – Якщо Вищий Дан Ґ’єн наказав – отже, він знає, що робить…

Я дуже сподівався, що так воно і є, але до кінця в цьому впевнений не був.

Час від часу виникали суперечки й сварки. Виникали вони однаково й закінчувалися одним