Читати книгу - "Чотири сезони"

І тут настав момент помсти. Шлунок, напханий до знемоги, обурився. Він стиснувся, мов міцна рука, обтягнута гладенькою гумовою рукавичкою. Горло розтулилося.

Жиропа підвів голову.

Синіми зубами посміхнувся до Білла Тревіса.

Блювота рвонула вгору стравоходом, наче шеститонний «Петербільт» стрілою мчав по тунелю.

І з ревінням вискочила з Жиропиного горла — потужним синьо-жовтим фонтаном, теплим, радісним і паруючим. Не встиг Білл Тревіс й односкладового слова пробелькотіти («Ґууґр» чи якось так воно звучало), як його накрив струмінь. Під сценою заверещали жінки. Келвін Спір, котрий спостерігав за цією неоголошеною подією з тупим подивом на обличчі, невимушено перехилився через стіл, ніби хотів пояснити прибитій публіці, що відбувається, і виригав на голову Марґеріт Шарбонно, меровій дружині. Вона пронизливо запищала й позадкувала, марно силкуючись вигребти пальцями з волосся суміш почавлених ягід, печеної квасолі й напівперетравлених сосисок (те, чим Кел Спір повечеряв). А потім повернулася лицем до своєї доброї приятельки Марії Лавін, і її знудило на Маріїну куртку з оленячої шкіри.

А далі все сталося в дуже швидкій послідовності, немов феєрверк вибухнув:

Білл Тревіс випустив потужний, мовби заряджений суперсилою струмінь блювотиння в перші два ряди глядачів, хоча його ошелешене обличчя промовляло до всіх і кожного: «Господи, повірити не можу, що я таке роблю»;

Чак Дей, котрому дісталася щедра порція подаруночка-сюрпризу від Білла Тревіса, виригав собі на черевики й зачудовано на них закліпав, бо добре розумів, що тепер їм гаплик — таке з замші не відмивається;

Джон Віґінз, директор Ґретнянської початкової школи, розтулив синього рота й докірливо промовив: «Послухайте, припиніть це неподо… БУЕЕЕ!» Проте слід віддати йому належне: як вихована людина, що обіймає високу посаду, він зробив це собі на таріль.

Гіззонер Шарбонно, котрий зненацька опинився не на конкурсі з поїдання пирогів, а в лікарні серед хворих на шлунковий грип, розтулив рота, щоб зупинити все це дійство, і забекав увесь мікрофон.

— Господи Ісусе, урятуй нас! — простогнала Сильвія Додж, але тут її вечеря: смажені молюски, капустяний салат, кукурудза (з двох качанів) і щедра порція шоколадного торта Мюріель Гарринґтон, — збунтувалася, блискавкою рвонула крізь запасний вихід і мокро вихлюпнулася на мерів піджак від Роберта Гола.

Жиропа Гоґан, чиє юне життя сягнуло свого апогею, радісно оглядав із височини сцени юрбу. Блювотиння було скрізь. Люди п’яно кружляли довкола, тримаючись за горло й мляво бекаючи. Повз сцену, шалено дзявкаючи, пробіг чийсь пекінес, і якогось чоловіка у джинсах і шовковій сорочці а-ля ковбой вивернуло на нього суцільним потоком, у якому собака мало не захлинувся. У місіс Броквей, дружини методистського пастора, вирвався довгий басовитий звук рефлексу, і її знудило потоком перетравленого ростбіфа, картоплі-пюре та яблучного пирога. Причім пиріг мав такий вигляд, наче до свого несподіваного виходу назовні був досить-таки смачним. Джеррі Мейтинґ, котрий прийшов помилуватись, як його механік іде зі сцени, знову зірвавши лаври, вирішив, що пора вшиватися нахрін із цієї психушки, але встиг пройти лише п’ятнадцять ярдів, а потім перечепився через червону машинку якоїсь дитини й усвідомив, що сидить у калюжі теплої жовчі. Джеррі знудило собі на коліна, і, як потім він розказував людям, він був безмежно вдячний провидінню за те, що змусило його того дня надіти комбінезон. А міс Норман, учителька латини та основ англійської граматики з Ґретнянської старшої школи, у пориві добропристойності виблювала собі в сумочку.

І все це зі сцени погідно роздивлявся Жиропа. На його обличчі панував спокійний просвітлений вираз, у шлунку раптом стало дуже затишно, наче в ньому розливався теплий бальзам, бальзам, дії якого він може більше ніколи й не дізнатися. То було відчуття повної і цілковитої сатисфакції. Він підвівся, узяв із тремтячої руки мера Шарбонно трохи липкий мікрофон і сказав…

17

— Оголошую конкурс завершеним.

Він кладе мікрофон, спускається з платформи ззаду і йде навпростець додому. Його мама вдома, бо не змогла знайти няньку для Жиропиної сестрички, два роки їй. І коли він заходить, весь у ригаках і патьоках від пирогів, а спереду — у слинявчику, вона питає: «Дейві, ти виграв?» Але він, сука, ні слова їй не каже. Просто йде нагору, до себе, замикає двері й лягає на ліжко.

Я допив останній ковток «коли» з Крисової пляшки й закинув її в ліс.

— Ага, круто, а що було далі? — нетерпеливився Тедді.

— Я не знаю.

— Як це, ти не знаєш? — не повірив Тедді.

— А так. Це кінець. Коли ти не знаєш, що буде далі, це кінець.

— Щооооо? — заволав Верн. Помітно було, що він засмутився так, наче його щойно намахали на ярмарку в Топшемі під час гри в бінго на гроші. — Нащо там те щасливе лайно? Як усе розрулилося?

— Ти мусиш використати свою уяву, — терпляче сказав йому Крис.

— Ні фіга! — сердито відрізав Верн. — Це хай він свою використає! Він вигадав цю чортову історію!

— Ага. Що з тим дуриком сталося? — не вгавав Тедді. — Ну Ґорді, ну розкажи!

— Я думаю, його батько був на пироговому конкурсі, а коли прийшов додому, не лишив на Жиропі живого місця.

— Ага, точно, — кивнув Крис. — Саме це й сталося, зуб даю.

— А ще, — сказав я, — діти й далі дражнили його Жиропою. Та ще й Ригачкою до купи обзивати почали.

— Хрінове закінчення, — сумовито промовив Тедді.

— Тому я й не хотів його розказувати.

— Ти міг би зробити так, щоб він застрелив свого батю, утік із дому й приєднався до техаських рейнджерів, — запропонував Тедді. — Як тобі таке?

Ми з Крисом перезирнулися. Крис ледве помітно здвигнув плечем.

— Може, і так, — сказав я.

— О, Ґорді, а про Ле Діо в тебе щось новеньке є?

— Зараз ні. Може, потім щось напишеться. — Я не хотів засмучувати Тедді, але й перевіряти, що там робиться в Ле Діо, особливого бажання не мав. — Шкода, що тебе ця історія не зачепила.

— Нє, вона хороша, — заперечив Тедді. — Аж до самого кінця хороша була. Усе це ригання таке крутецьке.

— Ага, круто було, така гидота, — погодився Верн. — Але про кінцівку Тедді правду каже. Фуфло якесь.

— Так, — і я зітхнув.

Крис підвівся.

— Пора