Читати книгу - "Гаррі Поттер і напівкровний принц"

Дамблдор знову стояв на ногах — блідий, як і ті інферії, що його оточували, але вищий за них усіх, і в очах його палав вогонь; його чарівна паличка стриміла, наче смолоскип, з її кінчика вивергалося полум’я, що, наче широченний аркан, оповивало всіх теплом. Інферії натикалися одне на одного, намагаючись наосліп вивільнитися з вогню, що обклав їх зусібіч…

Дамблдор підчепив з дна кам’яної чаші медальйон і заховав собі в мантію. Мовчки показав Гаррі, щоб той підійшов ближче. Ошалілі від полум’я інферії, здається, не усвідомлювали, що вислизає їхня здобич, а Дамблдор вів Гаррі назад до човна, і вогняне кільце рухалося разом з ними, огортаючи їх, а збиті з пантелику інферії супроводжували їх аж до води, радо занурюючись назад у її темні глибини.

Гаррі, що трусився з голови до ніг, на якусь мить було подумав, що Дамблдор не зможе залізти в човник, намагаючись це зробити, директор захитався; здається, всю свою силу він витрачав на те, щоб навколо них палахкотіло кільце захисного вогню. Гаррі підхопив його й допоміг сісти. Щойно вони втислися в човник, як той почав рухатися по темній воді від острівця, оточеного вогняним кільцем, а інферії, що ними озеро аж кишіло, здається, вже не наважувалися виринати на поверхню.

— Пане директоре, — важко дихаючи, почав виправдовуватися Гаррі, — я забув… про вогонь… вони насувалися на мене, і я запанікував…

— Цілком зрозуміло, — пробурмотів Дамблдор. Гаррі занепокоївся, почувши, як ослаб директорів голос.

Човен ударився об берег, Гаррі вистрибнув і негайно обернувся, щоб допомогти Дамблдорові. Щойно Дамблдор ступив на берег, його рука з чарівною паличкою безсило повисла; вогненне кільце зникло, проте інферії вже не виринали з води. Човник пішов під воду; його ланцюг, брязкаючи й дзенькаючи, по-зміїному зісковзнув углиб озера. Дамблдор тяжко зітхнув і притулився до стіни печери.

— Я так ослаб… — прошепотів він.

— Не хвилюйтеся, пане директоре, — відразу почав його заспокоювати Гаррі, стурбований неймовірною Дамблдоровою блідістю і виснаженим виглядом. — Не хвилюйтеся, ми зараз звідси виберемося… спирайтеся на мене, пане директоре…

Гаррі поклав здорову Дамблдорову руку собі на плече і, згинаючись під вагою його тіла, повів директора вздовж берега.

— Захист був… що не кажи… добре продуманий, — ледь чутно проказав Дамблдор. — Один би з цим не впорався… Гаррі, ти добре себе проявив, дуже добре…

— Не треба тепер говорити, — попросив Гаррі, наляканий тим, як Дамблдор ковтає слова і ледве волочить ноги, — побережіть енергію, пане директоре… ми скоро звідси виберемося…

— Прохід крізь арку знову буде замурований… візьми мій ніж…

— Немає потреби, я подряпався на камінні, — заперечив Гаррі, — лише скажіть, де…

— Отут…

Гаррі потерся об каміння роздряпаною рукою — отримавши свою криваву пожертву, арка негайно проявилася. Вони перейшли зовнішню печеру, й Гаррі допоміг Дамблдорові зійти в крижану морську воду, що заповнювала розколину в скелі.

— Усе буде добре, пане директоре, — знову й знову при мовляв Гаррі, стривожений Дамблдоровою мовчанкою ще більше, ніж його ослаблим голосом. — Уже недалечко… я зможу явити нас обох назад… не хвилюйтеся…

— Я й не хвилююся, Гаррі, — незважаючи на крижану воду, трохи впевненіше промовив Дамблдор. — Я ж з тобою.

Розділ двадцять сьомий

Пронизана блискавкою вежа

Коли вони випливли під зоряне небо, Гаррі висадив Дамблдора на найближчий валун, а тоді поставив його на ноги. Мокрий і тремтячий, згинаючись під Дамблдоровою вагою, Гаррі, як ніколи в житті, зосередився на місці їхнього призначення — Гоґсміді. Заплющив очі, з усієї сили вчепився в Дамблдорову руку, а тоді ступив крок і відчув, як його жахливо стисло зусібіч.

Він зрозумів, що все вдалося, ще не розплющивши очей: зник запах солі й морський бриз. Вони з Дамблдором стояли в темряві, тремтячи й стікаючи водою, посеред Високої вулиці в Гоґсміді. На якусь жахливу мить Гаррі уявилося, що з-поза крамничок до них підкрадаються нові інферії, але він кліпнув і побачив, що ніде нічого не ворушиться; усе застигло в цілковитій темряві, яку трохи розсіювали кілька вуличних ліхтарів та вікна верхніх по верхів.

— Нам усе вдалося, пане професоре! — через силу про шепотів Гаррі; він раптом відчув пекучий біль у грудях. — Вдалося! Ми здобули горокракс!

Дамблдор біля нього похитнувся. Спочатку Гаррі було подумав, що Дамблдор не втримався на ногах після його ще не дуже вправного явлення, а тоді побачив директорове обличчя, ще блідіше у тьмяному світлі ліхтаря.

— Пане директоре, з вами все гаразд?

— Бувало й краще, — ледь чутно промовив Дамблдор, хоч кутики його вуст і сіпнулися в спробі усмішки. — Та юшка… не дуже корисна для здоров’я…

І на превеликий жах Гаррі Дамблдор повалився на землю.

— Пане директоре… усе гаразд, пане директоре, з вами все буде добре, не хвилюйтеся…

Гаррі у відчаї роззирнувся, шукаючи допомоги, проте навколо не було ні душі, і він подумав, що треба негайно доставити Дамблдора до шкільної лікарні.

— Треба добратися до школи… до мадам Помфрі…

— Ні, — заперечив Дамблдор. — Мені… потрібен професор Снейп… але я… далеко не зайду…

— Ясно… послухайте… я зараз постукаю в двері, знайду, де вас залишити… а тоді побіжу по мадам…

— Северус, — чітко вимовив Дамблдор. — Мені потрібен Северус…

— Добре, хай буде Северус… але я залишу вас на мить, щоб…

І тут Гаррі почув швидкі кроки. Його серце підскочило в грудях: хтось їх побачив, хтось знає, що їм потрібна допомога… він озирнувся й побачив мадам Розмерту, що поспішала до них темною вуличкою в пухнастих пантофлях і в шовковому халаті, розшитому драконами.

— Я бачила, як ви явилися, коли засувала у спальні штори! Ой, лишенько, я й не знала, що… а що з Албусом?

Важко дихаючи, вона спинилася й широко розплющеними очима дивилася на Дамблдора.

— Він поранений, — пояснив Гаррі. — Мадам Розмерто, чи не можна його залишити в «Трьох мітлах», поки я побіжу до школи по допомогу?

— Та як же ти побіжиш сам! Невже ти не розумієш… ти що, не бачив…

— Якщо ви допоможете мені його підтримати, — Гаррі її навіть не слухав, — то ми його заведемо в шинок…

— Що сталося? — стурбувався Дамблдор. — Розмерто, що таке?

— Та що ж… Чорна мітка, Албусе.

І вона вказала в небо над Гоґвортсом. Гаррі відчув, що від