Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ярославна 📚 - Українською

Читати книгу - "Ярославна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ярославна" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 133 134 135 ... 142
Перейти на сторінку:
й несли сусідам горе.

Воно й повернулося.

До них. Бо горе, завдане комусь, завжди повертається до тих, хто його породжує.

Недарма ж наші предки застерігали: посієш вітер…

Половці сіяли, сіяли вітер, доки й не пожали бурю, яка їх врешті-решт і змела…


Це ж стільки віків мало прошуміти над сивою ковилою-тирсою половецького степу, над його прадавніми курганами й над кам’яними бабами, що їх один географ у своїй книзі назве «кам’яними дядьками» і «кам’яними дівками», поки край той не стане Донеччиною!

І на згадку про торків у степах залишаться в басейні Сіверського Дінця географічні назви – вони й збережуть імена тих войовничих племен: Печенізька гора, село Печеніги (неподалік від Чугуєва), ріки Тор, Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець, села з однаковими назвами – «Тореське» (Костянтинівський та Краснолиманський райони Донецької області) та інші.

Та ще залишилися в степах понад Дінцем та іншими тамтешніми ріками (і все ж таки, який жаль, що ми не знаємо, де колись протікала Каяла-Сюурлій!) кам’яні баби. Теж на згадку про торків. (Селянки з навколишніх сіл їх по весні, на Благовіщення, навіть білять вапном – оберігають. І це зворушливо. «Бо ж то, – кажуть, – од тих людей, котрі тут жили, залишилися бабусі кам’яні. Може, їхні й матері…»)

Збереглися про ті кам’яні боввани (слов’яни на зорі своєї історії ставили теж боввани, але – дерев’яні) в Україні легенди і передання. Хоча б на кшталт ось такої:

«Кам’яні баби, кажуть, були колись такими ж людьми, як і ми, але покам’яніли. Сталося це так: Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. (Правда, не зрозуміло, як рослини могли в темряві рости та ще й давати плоди, але… Передання тим і поетичні, що в них своя філософія, яка не підвладна нам). Але ось з’явилося сонце. Люди сполошилися і, щоб спекатися сонця, почали виходити на високі могили і плювати на нього. Бог прокляв за це людей – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Та в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх Бог був створив».

В енциклопедіях про них можна прочитати: стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі статуї – з незмінними чашами у схрещених на животах руках; що належать вони до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Українські кам’яні баби мають різну «національність», адже їх полишили і скіфо-сарматські племена (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.), і тюркомовні народи (VI–XIII ст.), зокрема половці.

Стоять вони, як ніби вчора поставлені, хоч і потемніли, потріскалися на спеці та морозі, на дощах та інших негодах, наче аж зсутулилися трохи, але все ще, мабуть, виглядають своїх людей… Над ними іноді прохурчать кам’яні куріпки – сторожкі птахи з родини фазанових, кеклики, прокричать до них на своїй, нам незбагненній, мові і зникнуть в сивій тирсі, а кам’яні баби знову самотні. Тиша. Сонце пряжить. Безлюддя. Ковила-тирса, типчак-тонконіг. Деколи пролетить у піднебессі степовий орел, нині вже рідкісний, оглядаючи з піднебесся свої володіння. А їм, кам’яним, здається, що ось-ось вигулькнуть з-за обрію галасливі кінні орди, заскриплять дерев’яними колесами повстяні кибитки на возах, і їм все ще – все ще! – здається, що

Тут – Дике поле. Диким воно й є. Тут – хто кого: чи встрелить, чи впіймає. А зраненого й птиця доклює. Тут, кажуть, десь і князь проходив, Ігор, Можливо, в річці й напував коней. Боровся, кажуть, з половецьким ігом. Герой наш справжній. Не якийсь Еней. А десь там далі, десь на річці Калці, Куди пришельці сили всі стягли, В жорстокій січі з ордами поганців Всі витязі русинські полягли. А тут іще й одвічні наші чвари — Відкинули на сотні літ назад. Хоча вже в цьому винні й не татари, Не варто вішать все на різних зайд. Не ладили ж ми зроду – брат із братом. Насамперед – вельможні і князі, І нашому радіючи розбрату, На Русь святую зарилися всі. І половці, й хозари, й печеніги, Бо іншого ж не знали ремесла. Криваві та спустошливі набіги Повторювались довго й без числа! І хоч убий – вони все лізуть, лізуть, На добре ж діло – руки у лайні. В Європі скоро створять Монну Лізу, А ці чорти – лиш баби кам’яні. Але колись створили – то вже ладно, Не в кожного ж усе в руках горить. Стоять тепер в степу ті чуперадла, Ото якби могли ще й говорить! Ото було б, якби ще й заіржали, Минуло ж вісім (чи не більш?) століть. Буяли війни, падали держави, А кожна з них і по сей день стоїть… (Микола Тютюнник).

Та ще й сьогодні існують на Україні кілька сіл з назвою цього назавжди зниклого народу: Велике Половецьке, Мале Половецьке на Київщині, Половецьке на Житомирщині, Половці на Тернопільщині.

Та ще лишилося село на Полтавщині Полове, хоч із з близькою назвою – Полове, але ж його жителів і нині називають… половцями.

А колись і віки та віки тому ці степи повнились тупотом кінських табунів, над ними здіймалися нелічені дими кочових племен, скрипіли вози, колись тут рискали вовки, лисиці гавкали на черлені щити, та в піднебессі кружляли хижі птахи, і хмарами йшли незліченні орди половецьких ханів.

Багато віків пропливе, доки Половеччина нарешті стане Донеччиною, і донеччанин Володимир Сосюра напише, як на віки закарбує:

Донеччино моя, моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття. Я до твоїх грудей приникнув, як дитина, щоб знов набратись сил для пісні і життя.

Його молодший побратим Станіслав Жуковський, до речі, лауреат премії імені Володимира Сосюри, про ті краї, про Донеччину і про всю Україну, напише на одному подихові:

Дихне, як ніжне речення, Зі сходу вітровій: Донеччино, Донеччино, Коханий краю мій. Затуманію поглядом, Душею затремчу. І думкою, і спогадом До тебе я лечу. Рясним зелом заклечана, В байраках і гаях, Донеччино, Донеччино, Весніє на вустах. В степу далеке марево Спливає, наче сон. Небес блакитне маєво І сивий терикон. Отут розправив плечі я. Як України син. Донеччино, Донеччино, Земний тобі уклін.

І залишиться на віки в Історії фраза про те, що земля, яка вільно розкинулась між Дніпром і Доном, від Сіверського Дінця і до Азовського моря, колись називалася Диким Полем…

Епілог-3
Спасибі тобі, Ярославно, за плач, що серця окриля

Минуть століття, і на південному краю горба, де колись був первісний Путивль, званий Городком, на честь 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» у 1982 році буде встановлена монументальна бронзова скульптура Ярославни (скульптор

1 ... 133 134 135 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярославна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ярославна"