Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Ну як, грієшся? — турботливо запитав він, усе ближче підсовуючись до її мокруватого, нахололого боку. Голос його тепер звучав зовсім інакше, ніж на заплаві, — це був зовсім інший голос, з нотками доброти і співчуття, таким його Зоська звикла чути останнім часом у таборі.

— Гріюся, — сказала вона.

— Швидко зігрієшся, — пообіцяв він. — Це я знаю. Якось восени заночував. Дощ лив, сухої нитки не було. А в стіжку все висохло. Краще, ніж у хаті на печі… Пам'ятаєш Заглядки? — раптом запитав він без усякого зв'язку з їх сьогоднішньою пригодою, і вона усміхнулася.

— А, Заглядки! А як же… Такі вечорниці були…

— Вечорниці на славу. Кузнецов це любив. Умів воювати і погуляти любив.

— Так молодий був.

— Молодий, ага. Двадцять чотири роки.

— Здається, недавно все було. А вже немає ні Кузнецова, і ще багато кого, — сумовито зітхнула Зоська.

— Хтозна, може, і нас скоро не буде.

— Ні, — мерзлякувато здригнулася Зоська. — Не хочеться про це думати. Не треба про це. Про інше треба.

— Це правильно, що про інше, — погодився Антон. — Та про що не говори, як не весели себе, а це в тобі сидить, наче присохло. Як хвороба якась.

— Шумить усе, — тихо сказала Зоська.

— Вітер довго шумітиме. Зате нас не чути. Заглушає.

— Все одно страшно: Тихіше треба.

— А нічого. Тут ніде нікого.

Обоє змовкли, дослухалися, та справді навколо були тихо, тільки надворі шумів у сіні вітер. Загорнуті в кожушок Зосьчині ноги почали трохи зігріватися, мокрувата тканина на тілі потроху тепліла, в норі набирався людський дух, і знемога солодкою хвилею почала огортати стомлене тіло дівчини.

— А знаєш, — сказав раптом Антон, і вона підняла непомітно стулені вії, хоча в абсолютній темряві все одно нічого не було видно. — Я пам'ятаю, як ти була одягнена… Там, у Заглядках. У синій сукні в горошок. Правильно?

— Правильно, — просто відказала Зоська. І сукенка в горошок, і той єдиний танець із ним під балалайку в хаті солдатки, коли Антон несподівано вихопив її з гурту дівчат і хвилин десять хвацько крутив по хаті, вона добре пам'ятала і зараз радісно здивувалася, що це саме згадав і він.

— А танцювала ти добре.

— Так і ти ж… Добрий танцюрист.

— Любив дівчат покрутити.

— А тепер не любиш?

— Тепер не до того. Тепер самого війна закрутила.

— Забулося… Звідки ти родом?

— Та я зі Східної. Борисов, місто таке, може, чула?

— Це за Мінськом, здається?

— За Мінськом. А ти місцева?

— Зі Скіделя. Двадцять вісім кілометрів од Гродно.

— Знаю. Ходив у вересні. Майже до Гродно дісталися. Бобики там нас шугонули. У Лососні. А ти з матір'ю жила?

— З мамою і старшою сестрою. Заміжньою. А шурина німці весною розстріляли.

— Добре, що вас не забрали. А мати й тепер там?

— Там, де ж їй ще бути? З весни не бачила, просто душа мліє. Як вона там?

— Треба побачитися. Туди ж ідеш? — запитав він і притих.

Зоська вся напружилася в пітьмі.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю.

Часто дихаючи, Зоська примовкла, і він сказав як про щось само собою зрозуміле:

— Що ж ти — майже вдома будеш і матір не провідаєш? Так не годиться.

— Знаєш, не зовсім вдома. Та й інших справ багато.

— Ну, зрозуміло, надавали тобі завдань, треба виконувать. Але й про себе подумати не гріх, — сказав він і позіхнув. — У мене теж у Скіделі є знайомі. Колишній друг навіть.

— Живе там?

— Живе.

— Де, на якій вулиці? Може, я знаю?

— Ні, ти не знаєш. Він чоловік новий.

— Ну, нових я, звичайно, не знаю. Котрі приїхали в тридцять дев'ятому, ті не дуже знайомі. Я ж перед війною в Новогрудку вчилася.

— Я й кажу: не знаєш, — підтвердив Антон.

Зашурхотівши сіном, він повернувся набік і раптом поклав руку на її плече. Вона полохливо здригнулася, зробила спробу відсунутися, але відсуватися тут було нікуди.

— Не треба…

— Тепліше буде. А то ти в моєму кожушку, а мені…

— А тобі холодно?