Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек"

Капітан Сагнер відступав по всій лінії.

- У нас тепер у стосунках між штабом і фронтом чим далі, тим менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не досить досконалі й невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви просто-таки нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос.- Він замовк.

- На фронті немає нічого гіршого, як замішання, панове,- додав він пророчим тоном і знову замовк.

- За хвилину,- сказав він, дивлячись крізь вікно,- ми в Рабі, meine Herren! Солдати дістануть тут по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку.- Сагнер подивився на маршрут.- О четвертій дванадцять від’їжджаємо, о третій п’ятдесят вісім всі повинні бути в вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі... Zugsweise, Direktion Verpflegungsmagazin № 6. 366 Контроль над роздаванням продуктів покладається на кадета Біглера.

Всі поглянули на кадета Біглера, немов попереджуючи: «Доведеться тобі, шмаркачу, витримати бій».

Але старанний кадет Біглер витяг уже з валізки аркушик паперу, лінійку, розкреслив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав питати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з них не знав цього напам’ять, вони могли подати Біглерові потрібні цифри тільки згідно з неясними записами у своїх блокнотах.

Капітан Сагнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли поїзд зупинився на вокзалі в Рабі, він згорнув книжку і зауважив:

- А цей Людвіг Ганггофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вистрибнув із штабного вагона і попрямував до Швейка.

* * *

Швейк і його товариші вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати: йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи. Тепер гірше, ніж за панщини. Раніше в армії було не так. Його дідусь, який живе на утриманні в своїх дітей, розповідав, що у війну шістдесят шостого року офіцери ділилися з солдатами і курми, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

- Ти, видно, маєш, якогось молодого дідуся,- сказав він, чемно, коли приїхали до Раба.- Твій дідусь пам’ятає лише війну в шістдесят шостому році, 367 а ось дідусь одного мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за панщини. Відслужив там дванадцять років і повернувся додому капралом. Але ніякої роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе в наймити. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, який служив у свого татуня, був такий здоровенний, що не можна було його й з місця зрушити. От дід і каже: «Залишимо цю потвору тут, якого біса підриватися». А лісник почув це, давай кричати та ціпком розмахувати, мовляв, викорчувати пень, і край! Дідусь Роновського тільки й сказав йому: «Ти, шмаркачу, я старий відставний солдат». За тиждень він дістав повістку і мусив знову вирушити до Італії на військову службу. Пробув дідусь іще там десять років, а додому писав, що він того лісника, коли повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той лісник раніше помер.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

- Швейку, йдіть-но сюди,- сказав він.- Облиште це ідіотське патякання, а краще ідіть поясніть мені одну справу.

- Вже йду, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимсь чудернацьким поглядом.

У надпоручника Лукаша на лекції капітана Сагнера, яка завершилася такою невдачею, виявився певний детективний хист: розв’язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось особливих розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане обер-лейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паровоза, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з боєприпасами, Лукаш прямо запитав:

- Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

- Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по двадцять гелерів і за кожну гуску стільки ж.

- Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо,- урвав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна залишитися в таємниці від Швейка, щоб той негідник ні про що не дізнався.

- Ви знаєте Ганггофера?

- А що він за цяця? - чемно запитав Швейк.

- Це німецький письменник, ви, опудало,- відповів надпоручник Лукаш.

- Їй-бо, пане обер-лейтенанте,- сказав Швейк з виразом мученика,- я з жодним німецьким письменником особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Владислава Гаєка з Домажлиць. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького дворнягу за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі реготалися, а він плакав і платив за всіх присутніх. І ми мусили йому співати:

Домажлицька брама

Дуже гарна стала.

Хто цю браму малював,

Той дівчаток милував,

Та його давно немає,

Вже в землі відпочиває.

- Швейку, ви ж не в театрі. Горлаєте, як оперний співак,- злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок.- Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ганггофер. Так що ж сталося з тими книжками? - люто вибухнув надпоручник.

- З тими, що я приніс із полкової канцелярії до батальйону? - замислено спитав Швейк.- Їх справді написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане обер-лейтенанте, не знайомий з ним. Я