Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

дощенту тими вогнями, перетворившись на просіку спустошення завширшки з лігу, і сягав до самих мурів. Між тими рухомими вежами та Містом Полум’я не лишилося нічого, крім смуги чорної пустелі, що курилася парою. А тоді просто перед моїми очима довгі промені зметнулися від веж, штурмуючи гордовиті, мов гірські бескиди, вершини міських мурів, і найвищі парапети потекли під їхньою дією, неначе лава. То була картина, до краю сповнена жаху і величі, але вже наступної миті її заступили міські будівлі, поміж якими ми тепер пірнали. Велетенські лускокрилі істоти, що несли мене, линули вперед зі швидкістю орлів, які шукають шляху до свого гнізда. Впродовж того дивовижного лету мене полишили здатність свідомо мислити та сила волі; під час нього я жив лише тією запаморочливою свободою повітряного руху, від якої перехоплювало подих, сноподібною левітацією над заплутаним лабіринтом неосяжних і дивоглядних кам’яних громадь. Насправді, багато чого з баченого у тому Вавилоні архітектурних споруд я просто не усвідомлював, і лише згодом, у спокійнішому світлі спогадів зумів надати багатьом своїм враженням чіткої форми та сенсу. 

Моя свідомість була потьмарена незмірністю та незвичністю всього, що мені випало узріти; я лише невиразно усвідомлював, що на місто за нами обрушилася катаклізмічна, нищівна сила, і що ми летимо вперед, рятуючись від загибелі. Я розумів, що ворожі сили, яких я не міг уявити, провадили війну, використовуючи неземне озброєння та техніку з метою, яка була поза межами мого розуміння, але натоді в усьому цьому мені вбачалися радше стихійна веремія та невиразний, безособовий жах якоїсь космічної катастрофи. 

Ми летіли далі, все більше й більше заглиблюючись у місто. Під нами швидко пропливали широкі пласкі дахи, схожі на тераси яруси балконів, а також, наче тьмаві потоки у неймовірній глибині, мощені блоками хідники. Повсюди — навколо нас і над нами — височіли прості кубічні шпилі та призматичні моноліти; на деяких дахах ми бачили смаглявих, подібних до атлантів мешканців міста, які рухалися статечно й велично, наче статуї, або застигли у поставах, які виражали незрозуміле смирення та розпач. Усі вони обернули свої обличчя до полум’яної хмари, усі були беззбройні, і я ніде не бачив жодної техніки, яку можна було використовувати з метою збройного спротиву. 

Та хоч як швидко ми летіли, хмаровище, що здіймалося на небі, сунуло швидше, і його темна баня, що раз у раз заливалася червоним жевривом, устигла накрити своїм склепінням край міста та вже впіймала далекі небеса в тенета своїх павутиноподібних паростків, які невдовзі мали вп’ястися у протилежний край небосхилу. Міські будівлі то темнішали, то світлішали у періодичних спалахах її блискавиць, і всіма клітинами свого тіла я відчував болісну пульсацію тих громових вібрацій. 

Невиразно й туманно збагнув я, що крилаті істоти, які несли мене між собою, були пілігримами і прямували до Храму Полум’я. Я дедалі сильніше й сильніше усвідомлював той вплив, який, напевно, справляла на мене зоряна музика, що лилася із самого серця храму. В довколишньому повітрі відчувалися м’які, утішні вібрації, що немовби поглинали та зводили нанівець ті шалені дисонанси, якими сповнював простір нечутний грім. Я відчув, що ми влітаємо у зону містичного прихистку, зоряної та небесної безпеки, де мої розтривожені чуття зазнали зміни і стали водночас заколисаними та піднесеними. 

Прегарні крила гігантських нетель почали хилитися додолу. На деякій відстані перед нами і під нами я помітив велетенське громаддя, в якому одразу впізнав Храм Полум’я. Ми спускалися все нижче й нижче над обширом площі, що оточувала храм і вже сама собою виклика́ла святобливий захват; а тоді мене внесли досередини крізь величний, повсякчас відчинений вхід і понесли далі високим коридором з тисячею колон. Ми ніби потрапили до коридору Карнака305 в якомусь із титанічних світів. Нас огорнула таємнича сутінь, і здавалося, що ми линемо до чиїхось володінь — таких прадавніх, що існували ще до народження земного світу, таких неосяжних, що могли б умістити в собі міжзоряні простори; і ми летіли крізь цей безмір, неначе крізь оточену стовпами печеру, що вела до самого осердя якоїсь далекої зірки. 

Скидалося на те, що ми були останніми та єдиними пілігримами, і що вартові покинули свій храм, адже ми не зустріли нікого в тому оповитому мороком і оточеному сонмищем колон обширі. За якийсь час довколишня сутінь почала розвиднюватися, і ми влетіли у промінь світла, а тоді до неозорого центрального чертогу, в якому злинав у височінь фонтан зеленого полум’я. 

Пригадую лише враження, яке справили на мене той тінявий, осяяний мерехтливим сяйвом простір, те склепіння, що губилось у лазуровій нескінченності, та колосальні, мемнонійські306 статуї, що позирали долу з надхмарних, наче Гімалаї, висот; а над усім цим із заглибини у вимощеній плитами долівці підносився вгору сліпучий струмінь полум’я, зринав у повітря, ніби зримий екстаз богів. Однак усе це я бачив лише якусь мить. А тоді я усвідомив, що істоти, які несли мене, розпластали крила та анітрохи не сповільнюючись і не вагаючись, летіли просто у Полум’я. 

 

 

VI. Внутрішня Сфера 

 

У тому приголомшеному й хаотичному сум’ятті, що охопило мої відчуття, не залишалося місця для страху та часу для тривоги. Я був ошелешений усім пережитим, а на додачу мною опанував подібний до дії якогось наркотика чар Полум’я, і це навіть попри те, що я не міг чути його фатального співу. Здається, я намагався пручатися, смикався і прагнув вирватися з мацакоподібних рук, які обвивалися навколо мене, проте лускокрилі не звертали на мої борсання жодної уваги; було очевидно, що вони не усвідомлюють нічого, крім дедалі вищого полум’яного струменя та його вабливої музики. 

Хай там як, а пригадую, що коли ми наблизилися до колони вогню, який шугав у височінь, я насправді не відчув того жару, який очікував відчути. Натомість тієї миті усі мої фібри пройняв такий невимовний трепет, ніби крізь мене линули хвилі небесної енергії та деміургічного екстазу. А тоді ми влетіли у Полум’я… 

Як і Енґарт до мене, я вважав за саме собою зрозуміле, що кожного з тих, хто кидався у Полум’я, спостигало миттєве, хоча й блаженне знищення. Я очікував, що та доля, якої я зазнаю, полягатиме у швидкому палахкотливому розчиненні у вогні, одразу після якого настане нічогість цілковитого знищення. Одначе те, що сталося насправді, перевершило найсміливіші з можливих припущень, і в убогій людській мові бракує засобів, щоб передати бодай найзагальніше уявлення про те, що я тоді пережив. 

Полум’я огорнуло нас, як зелена завіса, заступаючи собою величний чертог, а тоді мене немовби підхопило і піднесло в наднебесні височини у спрямованому вгору водоспаді вершинної сили та божистого екстазу та у всеосяйному світлі. Здавалося, ніби ми з моїми супутниками досягли богоподібного єднання з Полум’ям, що кожнісінький атом наших тіл зазнав трансцендентального розширення і був окрилений ефірною легкістю. 

Це було так, неначе ми більше не існували окремо, а лише як одна