Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Пробачте, але я не все розумію.

— За словами Сонні, — пояснила вона, — Том їхав по Лейк-драйв у своєму «скауті» й побачив Морта, який стояв сам- самісінький там, де дорога сполучається зі стежкою, що веде від озера.

— Близько від того місця, де знайшли тіла?

— Так. Дуже близько. Морт помахав йому рукою. Том помахав у відповідь. Проїхав. А потім, якщо вірити Сонні, Том подивився в дзеркало заднього огляду й побачив коло Морта іншого чоловіка і старий універсал, хоча ще десять секунд тому ні чоловіка, ні машини там не було. Чоловік був у чорному капелюсі… але просвічувався, як і його машина.

— Ох, Емі, — лагідно мовив Тед. — Той чоловік намолов тобі сім мішків гречаної вовни, а ти й повірила.

Але вона похитала головою.

— Я не думаю, що Сонні настільки розумний, щоб вигадати таку історію. Він сказав мені, що Том збирався все-таки поспілкуватися з Ґреґом і розповісти йому, що він бачив чоловіка; от тільки про те, що той був прозорий, вирішив не згадувати. Але Сонні сказав, що старий потерпав від жаху. Він був переконаний, що то було одне з двох: або в нього починався Альцгеймер, або він бачив привида.

— Ну, ніде правди діти: історія таки моторошна, — сказав Еванс. Поки він слухав, на секунду-дві його пробрав такий мороз, що по шкірі на руках і спині побігли мурашки. — Але це тільки чутки… переказ слів покійника.

— Так… але є ще дещо, — Емі поставила чашку на стіл, узяла в руки сумочку й почала щось у ній шукати. — Коли я прибирала в Мортовому кабінеті, я знайшла капелюх, той жахливий чорний капелюх, за його столом. Для мене то був шок, бо я цього не очікувала. Думала, поліція забрала його як доказ чи що. Я підчепила його палицею. Підтягла до себе, перевернутого догори дном. Потім палицею ж винесла надвір і викинула в смітник. Ви розумієте?

Помітно було, що Тед не розуміє — на відміну від Еванса.

— Ви не хотіли його торкатися.

— Саме так. Я не хотіла його торкатися. Він упав на зелений пакет зі сміттям — я можу заприсягтися. Приблизно через годину я вийшла з мішком, повним старих ліків, шампунів та речей із ванної. А коли підняла кришку бака, щоб закинути туди сміття, капелюх був перевернутий догори дном. А за внутрішньою стрічкою стирчало це, — вона витягла із сумочки згорнутий папірець і тремтячою рукою простягла його Евансові. — Коли я витягала капелюх із-за столу, його там не було. Я це точно знаю.

Узявши згорнутий клаптик паперу, Еванс кілька секунд просто тримав його в руках. Відчуття було неприємне, йому не подобався цей папірець. Занадто важкий і якоїсь неправильної текстури.

— Я думаю, Джон Шутер існував насправді, — сказала вона. — Він став найвеличнішим витвором Морта. Той персонаж вийшов таким яскравим, що ожив і став реальністю.

— А я гадаю, що це записка від примари.

Еванс розгорнув папірець. Посередині було написано:

Жіночко, даруйте, що завдав вам мороки. Усе повернуло не туди. Я вертаюся додому, забравши своє оповідання, бо по нього я й приїжджав. Воно називається «Миля воронячої лапи». Забійна штука.

Щиро ваш,

Джон Шутер

Під акуратними рядками стояли нерозбірливі кривульки.

— Емі, це підпис вашого покійного чоловіка? — уточнив Еванс.

— Ні, — відповіла вона. — Навіть близько не схоже.

Вони втрьох сиділи в кабінеті й дивилися одне на одного. Фред Еванс намагався дібрати якісь слова, але так і не зміг. Через якийсь час мовчанка, що затягнулася, стала нестерпною (як і запах люльки Теда Мілнера). Тож пані та пан Мілнери ґречно подякували, попрощалися й полишили його кабінет, щоб і надалі намагатися якомога краще жити своїм життям, а Фред Еванс старався жити своїм життям, але часом, пізно вночі, і він, і жінка, що була колись дружиною Мортона Рейні, прокидалися зі снів, у яких чоловік у капелюсі з круглим наголовком дивився на них споловілими на сонці очима, схопленими у сіті зморщок. Він дивився на них без любові… але з дивною суворою жалістю, яку відчували обоє.

То був не лагідний вираз, і жодного заспокоєння він по собі не залишав. А втім і Емі, і Еванс, живучи в різних містах, відчували, що з цим поглядом вони можуть співіснувати. І плекати свої сади.

Бібліотечний полісмен

Присвячую співробітникам і читачам публічної бібліотеки Пасадени

Третя після півночі

Вступне слово до «Бібліотечного полісмена»

Того ранку, як ця історія почала розгортатися, я сидів за сніданком разом зі своїм сином Овеном. Дружина вже пішла нагору, щоб прийняти душ і вдягтися. Ми з малим традиційно розділили між собою омлет і газету. Вілард Скотт[210], що буває в нашій оселі п’ять днів із семи, саме розповідав про жінку з Небраски, котрій щойно виповнилося сто чотири роки, а в нас із Овеном, здається, була розплющена одна пара очей на двох. Іншими словами, то був типовий будній ранок в оселі Кінгів.

Овен відірвався від спортивної рубрики рівно настільки, щоб спитати мене, чи не проїздитиму я сьогодні коло супермаркету — син хотів, щоб я купив йому книжку, за якою він писав доповідь для школи. Не пам’ятаю вже, про яку саме книжку йшлося — то міг бути «Джонні Тремейн»[211] чи «Квітневий ранок», роман Говарда Фаста про Американську революцію, — але то був один із тих томів, які неможливо впіймати в книжковій крамниці; вони завжди або щойно розійшлися, або новий наклад іще не підготували, або ще яке нещастя.

Я запропонував Овенові зайти до нашої місцевої бібліотеки, бо вона дуже хороша. Я був певен, що вони ту книжку мали. Син пробурмотів щось у відповідь. Я вловив лиш два слівця, але, з огляду на мої інтереси, тих двох слів вистачило, щоб розпалити мою цікавість. То були слова «бібліотечна поліція».

Я відклав свою половину газети, натиснув на пульті кнопку, щоб придушити Віларда посеред запальної розповіді про фестиваль персиків у Джорджії, і попросив Овена повторити, що він сказав, якщо його ласка.

Йому не дуже хотілося, але я наполіг. Нарешті він сказав, що не любить ходити до бібліотеки, бо його тривожить бібліотечна поліція. Насправді Овен знав, що ніякої бібліотечної поліції не існує, але то була одна з тих історій, що вгризаються глибоко в підсвідомість і наче ховаються там. Він почув її від своєї тітки Стефані в сім чи вісім років,