Читати книгу - "Жінка у білому"

— Ви маєте щось сповістити мені?

Сестра моя, що сиділа навпроти нас, зненацька встала і, не сказавши й слова, вийшла з кімнати. Мати притулилася ближче до мене, обняла мене. Її люблячі руки тремтіли, сльози струменіли по її дорогому рідному обличчю.

— Волтере! — прошепотіла вона. — Мій любий сину! Моє серце стискається від болю за тебе. О сину мій, сину! Пам'ятай, що в тебе ще є я!

Голова моя впала їй на груди. Цими словами вона сказала все...

Настав ранок третього дня, відколи я повернувся, ранок шістнадцятого жовтня.

Я зостався у матері й сестри. Я щосили старався не затьмарювати їм радості довгожданої зустрічі зі мною. Я зробив усе що міг, щоб випростатися після удару й змиритися з необхідністю жити далі, щоб велике моє горе не виливалося відчаєм, а зм'якшувалося моєю любов'ю до матері й сестри.

Та марно я на це сподівався. Жодна сльоза не освіжила моїх запалених зболілих очей. Ні лагідне сестрине співчуття, ні тиха материна любов не приносили мені полегшення.

Того — третього — ранку я відкрив їм своє серце. Нарешті я зумів висловити те, що хотів сказати від тієї хвилини, коли мати сповістила мене про її смерть.

— Відпустіть мене, дайте мені трохи побути на самоті, — сказав я. — Я легше знесу це, коли ще раз гляну на ті місця, де вперше її побачив, коли стану на коліна та помолюся перед могилою, де вона спочиває.

І я вирушив у дорогу — в дорогу до могили Лори Ферлі.

Було погідне осіннє надвечір'я, коли я вийшов на безлюдній станції і пішки пішов шляхом, що його так добре знав.

Призахідне сонце м'яко світило крізь тонкі перисті хмари, було тепло й тихо. На мирний супокій спустілих полів злягала сумовита тінь осені.

Я вийшов на вересовище, я знову зійшов на вершину пагорба і подивився вдалину — там виднів знайомий парк, чітка дуга під'їзної доріжки, високі білі стіни Ліммеріджа. Злигодні й переміни, поневіряння й небезпеки стількох довгих місяців ураз змаліли й зійшли внівець у моїй пам'яті. От ніби вчора я востаннє ступав по цьому духмяному вересу і зараз я побачу її — вона вийде мені назустріч у своєму брилику, що затіняє її обличчя, в простій сукні, розмаяній вітерцем, із альбомом готових малюнків у руці...

О смерте! Твоя коса скосила її... О могило, це твоя перемога!..

Я звернув убік, і ось внизу, у видолинку, переді мною забовваніла самітна сива церква, і притвор, де я очікував появи жінки в білому; пагорби, що обступили тихий цвинтар, холодний струмочок жебонить по своєму кам'янистому річищу. А ген і мармуровий хрест у білосніжній чистоті своїй височіє над могилою — могилою, де нині вкупі спочивають мати з дочкою.

Я підійшов до цвинтаря. Ще раз пройшов по кам'яних сходинках і скинув капелюха, ступивши на цю священну землю. Священну для смирення й доброти, для шани й скорботи.

Я зупинився перед надгробком, над яким височів хрест. У вічі кинувся новий напис, викарбований на ньому, — безжальні, чіткі чорні літери з жорстокою байдужістю розповідали історію її життя й смерті. Я спробував прочитати їх: «Пам'яті Лори...» Ніжні, блакитні очі, затуманені слізьми, стомлено поникла білява голівка, невинні прощальні слова, що благали мене залишити її, — о, коли б хоч останній спогад про неї та був щасливіший! Спогад, що його я поніс тоді з собою, спогад, що його я нині приніс назад — до її могили!

Ще раз я спробував прочитати напис. Наприкінці стояла дата її смерті, а вище...

Вище над датою смерті, були рядки й там було ім'я, що заважало мені думати про неї. Я підійшов до могили з іншого боку, де не треба було нічого читати, де ніяка земна ницість не розділяла нас.

Я став на коліна перед могилою. Поклав руки, опустив голову на холодний білий мармур і заплющив свої стомлені очі, щоб не бачити ні землі довкола, ні світла вгорі. Я кликав її, я був з нею знов. О, моя любове! Любове! Моє серце знов промовляє до тебе! Тільки вчора ми розлучилися з тобою — тільки вчора я тримав твою дорогу руку в моїй руці, тільки вчора мої очі дивилися на тебе востаннє... Любове моя, любове!..

Час нечутно плинув, і тиша, мов чорна ніч, згусла наді мною.

Перший звук, що порушив цей небесний покій, був тихий-тихий, мов легіт ковзнув по цвинтарній траві. Помалу той звук наближався до мене, аж поки я збагнув, що то чиясь хода. Ближче, ближче... Й зупинилась.

Я підвів голову.

Сонце зависло над обрієм. Хмари розвіялись по небу, скісні сонячні паруси м'яко золотили пагорби. Пригаслий день був прохолодний, ясний і тихий в цій супокійній долині мертвих.

А віддалік серед цвинтаря, в прохолодній ясноті низького сонця, я побачив двох жінок. Вони стояли й дивилися на могилу, вони дивилися на мене.

Дві жінки.

Вони підступили ще ближче й стали знов. Обличчя їхні були сховані під вуалями, я не міг їх роздивитись. Коли вони зупинились, одна з них підняла вуаль. У тихому вечоровому світлі я впізнав обличчя Меріан Голкомб.

Як же вона змінилась! Неначе багато літ наклало на те обличчя свій відбиток. Її широко розплющені очі дивилися на мене з незбагненним жахом. Жаль будило її схудле, змучене обличчя — печать болю, страху та відчаю лежали на ньому.

Я ступив крок до неї від могили. Вона не зворухнулась, не озвалася. Жінка під вуаллю, що стояла поруч неї, тихо скрикнула. Я зупинився. Серце моє завмерло. Невимовний жах пойняв мене, я весь затремтів.

Жінка під вуаллю відійшла від своєї товаришки й поволі рушила до мене. Зоставшись сама, Меріан Голкомб заговорила. Голос її я зразу впізнав — голос не змінився, як змінились змучене обличчя й перелякані очі.

— Мій сон! Мій сон! — тихо вигукнула вона серед моторошної тиші. І впала навколішки, піднісши вгору молитовно складені руки. — Господи, дай йому сили! Господи, допоможи йому в цю скрутну хвилину!

Поволі, тихо жінка наближалася до мене.