Читати книгу - "Повія, Мирний"

Христю ще бiльша ту­га прой­ня­ла, ко­ли во­на узд­рi­ла своє дво­ри­ще, їй при­га­да­ла­ся не­дав­ня роз­мо­ва з Гор­пи­ною. У її ха­тi - жид шин­кар, а в ду­шi - хрис­ти­яни… Хi­ба не прав­да? Свя­та прав­да! Он ку­ди во­но iш­ло­ся, он до чо­го при­ве­ла її слi­па до­ля. I це пiс­ля то­го, що во­на пе­ре­тер­пi­ла, що їй прий­шло­ся пе­ре­жи­ти! Он для чо­го її ро­ди­ли, го­ду­ва­ли, ко­хали!

Життя ста­ло пе­ред нею своїм гост­рим реб­ром. По йо­му ви­со­кi го­ри та гли­бо­кi яри. Тiльки що збе­реться во­на на са­мий шпиль, як уже зно­ву ле­тить сторч го­ло­вою. Де ж їй прис­та­но­ви­ще? Де той спо­чи­нок, пiд кот­рий скло­не во­на свою за­ду­ре­ну го­ло­ву? Там, у зем­лi, де батько-ма­ти, де всi уже не од­ну сот­ню лiт ле­жать та тлi­ють? I для сього жи­ти, для сього му­чи­тись, тер­пi­ти?! "Ох, жит­тя, жит­тя!" - зiтх­ну­вши, про­шеп­та­ла во­на i скло­ни­ла свою мо­ло­ду го­ло­ву на ви­со­ке ло­но. Так кло­ниться розц­вiв­ша квiт­ка до­до­лу, так гне­ться її тон­ке стеб­ло.

Всю до­ро­гу Хрис­тя бу­ла смут­на та не­ве­се­ла, на­че у во­ду опу­ще­на, нi­ко­му сло­ва не про­ро­ни­ла, нi до ко­го ве обi­зва­ла­с­я. Як скло­ни­ла го­ло­ву, ко­ли виїха­ли з Мар'янiв­ки, та й до са­мо­го Ку­ту не роз­ги­на­ла­ся. Нi ши­ро­ке по­ле, при­крите про­мiн­ням за­па­да­ючо­го сон­ця, нi дрi­му­чий лiс ко­ло Ку­ту, нi са­мий Кут хо­ро­ший, як кар­ти­на, не пiд­ве­ли її голов­и важ­кої, не зня­ли на се­бе її пох­му­ро­го пог­ля­ду. Ко­ли на сер­цi ле­жить важ­кий ка­мiнь, ко­ли в ду­шi тем­но­та i тiль­ки од­нi дум­ки, як си­чi, за­во­дять свої страш­нi за­во­ди, то i кра­са свi­то­ва не збу­де ве­се­лої спо­мин­ки, не зве­се­лить за­тума­не­них очей.

Їй ще тяж­че ста­ло до­ма, ще бе­зод­рад­нi­ше, ко­ли во­на гля­нула на свою клiт­ку, у яку за­пер­ли її, об­ку­вав­ши зо­ло­том, на­ря­див­ши в до­ро­гi убо­ри. А тут ще i Ориш­ка пi­дог­рi­ває: то за­бi­жить з од­но­го бо­ку, прик­ро пог­ля­не, то з дру­го­го - до­пи­тується, чи спо­до­ба­ло­ся у Мар'янiв­цi.

- Аякже. Спо­до­ба­ло­ся, спо­до­ба­ло­ся! - од­ка­зу­ва­ла Хрис­тя, щоб хоч чим­не­будь од­мог­ти­ся вiд Ориш­ки.

Та та­ка й та, щоб вiд неї од­мог­ти­ся.

- Що те­пер у нiй гар­но­го? По­ба­чи­ли б ви її лiт трид­цять на­зад, ко­ли ще пан­щи­на бу­ла, пан сам жив на се­лi. Що за ве­се­ло бу­ло у пансько­му дво­рi - хлiб свiй, го­рiл­ка своя, му­зика своя… їж, пий, хоч роз­пе­ре­жи­ся, а гу­ляй - скiльки твоєї мо­чi! I лю­дей то­дi мен­ше бу­ло, i лю­ди кра­щi. Усе вку­почцi, од­но од­но­го дер­жа­ли­ся. А пiш­ло що нак­ри­во, ко­ли хто поч­не од­лу­ча­ти­ся - пан за­раз на сто­ро­жi. I вже винува­те­ не про­си­ся i не мо­ли­ся.

I Ориш­ка ве­се­ло по­вi­да­ла Хрис­тi, ко­го i ко­ли на стай­нi би­ли, ко­го у диб­ки са­ди­ли, ко­го у мос­ка­лi зав­да­ли. Як од­нiй жiн­цi за кра­дiж­ку мо­ло­ка при­су­ди­ли цi­лий вiк но­си­ти на шиї не­ве­лич­кий гле­чи­чок, який на­рош­не за­ка­за­ли гон­чаревi зро­би­ти. Як ма­тiр чор­ної Ївги, ко­ли дiз­на­ли­ся, що во­на не­пут­ня ви­хо­ди­ла за­мiж, - сам пан i дiз­на­вав­ся, - при­судили обст­риг­ти, об­ма­за­ти дьогтем i об­ти­ка­ти пiр'ям i так во­ди­ти го­лу по се­лу. Лю­ди ка­за­ли, вiд то­го у неї та­ка чор­на i доч­ка уро­ди­ла­ся.

То бу­ли страш­нi спо­мин­ки, гiр­кi пе­ре­ка­зи. Хрис­тя аж жа­халася вiд їх, а Ориш­ка - бай­ду­же… її очi го­рi­ли, ста­ре ли­це зай­ма­ло­ся ра­дiс­тю, їй, вид­но, ве­се­ло бу­ло зга­да­ти свої мо­лодi лi­та, тi дав­нi ви­пад­ки, вiд кот­рих Хрис­ти­на кров хо­ло­л­а в жи­лах.

- Отак-то ко­лись бу­ло! i доб­ре бу­ло. Стар­ший мiж людь­ми був, кот­рий Здер­жу­вав їх. А те­пер - усе те роз­лiз­ло­ся, все розп­лив­ло­ся, як ста­ра оде­жи­на. Той ту­ди, та ту­ди, не знай­деш, де ру­кав був, де по­ли, де спи­на. Все пiш­ло вроз­тiч. Все ста­ло од­но про­ти дру­го­го, як во­рог крев­ний… Кож­ний так i сте­ре­же дру­го­го, як би на­сiс­ти, оба­ра­ни­ти, одня­ти. Не роз­бе­реш­ся у та­кiй су­та­ни­нi, хто свiй, хто чу­жий. Всi чу­жi, ко­жен сам со­бi!

Так по­вi­да­ла Ориш­ка своїм глу­хим го­ло­сом, си­дя­чи з Хрис­тею у свiт­ли­цi пе­ред са­мо­ва­ром i по­тя­га­ючи со­лод­кий чай. Хрис­тя си­дi­ла, зiг­нув­шись над своїм ста­ка­ном, слу­ха­ла тi сум­нi при­по­вiст­ки, i пе­ред її очи­ма розс­ти­ла­ло­ся ще не­привiтнiше, ще гiр­ше жит­тя. З давнього-дав­ну i до сього ча­су во­но роз­вер­та­ло­ся пе­ред нею своєю страш­ною сторо­ною го­ря та ут­рат ти­ся­чiв, сот­нiв ти­сяч тих, ко­го слi­па до­ля об­да­ри­ла своїм щас­тям..Яка ж во­на? Ко­лись-то бу­ли од­нi па­ни, а те­пер… те­пер ба­га­чi, ду­ки, що на­гар­ба­ли гро­шей вся­ки­ми прав­да­ми i неп­рав­да­ми з то­го ж та­ки безта­лан­но­г­о лю­ду, який ро­бив ко­лись на па­на.

- Що ти тут ме­леш своїм дур­ним язи­ком? - обiз­вав­ся Ки­ри­ло, увi­хо­дя­чи до їх у ха­ту.

- А твоє яке дi­ло? Сам дур­ний, то й усiх ро­биш дур­ни­ми, - га­рик­ну­ла на нього Ориш­ка.

- Де ж пак, роз­па­ще­ку­ва­ла­ся, що за панст­ва кра­ще бу­ло. Слу­хав я, слу­хав з кух­нi та й об­рид­ло ме­нi слу­ха­ти. Пi­ду, ду­маю, хоч спи­ню тро­хи.

- Звiсно, за панст­ва бу­ло кра­ще! Звiс­но, за йо­го бу­ло! Ти жив со­бi десь за дво­ром, блу­кав там по по­лях, що ти ба­чив? А по­жив би ти в дво­рi, по­ба­чив, що там бу­ло. Де те­пер є так, як то­дi бу­ло?

- Що, те­пер во­дять з гле­чи­ка­ми жi­нок по се­лу за те, що, мо­же, яка для своєї ди­ти­ни узя­ла кух­лят­ко мо­ло­ка? - спи­тався спо­кiй­но Ки­ри­ло. Ориш­ка так i прис­ну­ла:

- Так i слiд бу­ло! Не крадь чу­жо­го. Те­пер не во­дять, за­те ж i кра­дiж­ка всьогос­вiт­ня. Хто те­пер не кра­де? I ма­ла дити­на й та но­ро­вить стиб­ри­ти, що лег­ко ле­жить.

- А ви­ма­зу­ють ва­шо­го бра­та дьогтем, як чор­ної Ївги ма­тiр ма­за­ли? - ус­мiх­нув­ся Ки­ри­ло.

- Зате ж i по­вiй тих нап­ло­ди­ло­ся! - га­рик­ну­ла зно­ву Ори­ш­ка. Хрис­тю на­че що но­жем уда­ри­ло в са­ме сер­це, во­на аж ки­ну­ла­ся. По­вiй, по­вiй - аж свис­тi­ла їй у ву­ха та на­зва. Це i во­на по­вiя. Так, так… по­вiя. Вiється по свi­ту без при­тул­ку, прис­та­но­ви­ща, вiд од­но­го до дру­го­го.

- А то­дi їх хi­ба ма­ло бу­ло? - пи­тає по­кiй­но Ки­ри­ло.

- Тодi хi­ба так бу­ло? Не вспiє на но­ги пiд­нес­тись, матери­не­ мо­ло­ко ко­ло гу­бiв не об­сох­не, а во­на вже з мос­ка­ля­ми во­диться.

- Тепер "хоч са­ма во­диться, а то­дi на вер­веч­цi во­ди­ли.

- Водили, та не бу­ло то­го, що те­пер,