Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Крижаний вітер ущух. Я стояла серед цілковитої тиші. Постать влізла до зали, й тепер нас із нею ніщо не розділяло.  

Як і тоді, коли я бачила її біля ліфтів, вона рачкувала незграбними поштовхами: здавалось, ніби її лікті й коліна вивернуті назад, чи їх бракує взагалі. Голова схилена, обличчя не видно під довгим волоссям—принаймні я   хотіла,    щоб то було волосся, бо воно якось химерно звивалось і погойдувалось. Одначе й те. що мені було видно, наганяло страх. Почорніла зморщена шкіра обтягувала кістки, наче в мумій, які можна було побачити в музеях до того, як ДЕПРІК примусово вилучив та знищив їх. Уся ця тварюка була ніби висушена, я чула, як вона клацає нігтями по кам’яних плитах, бачила, як морщиться її шкіра за кожним порухом, утворюючи такі глибокі бганки, ніби ця шкіра не зсувається, а розривається.  

А попереду, мов почесний ескорт, лізли павуки — чорні, блискучі, метушливі.  

Постать підповзла ближче і раптом одним плавним порухом випросталась. Тепер вона прямувала далі на двох ногах, одначе її руки пересмикувались так, ніби й досі відштовхувались від землі. Обличчя я не бачила, проте крізь волосся, чи що там було в неї на голові, блиснули зуби. Обриси постаті були нерівні, майже волокнисті, немов краї килимка, чи не доплетеного до кінця, чи розтріпаного з часом. Я бачила, як   ці    волокна втягувались усередину і постать ставала дедалі виразнішою. Доки вона більшала й повнішала, я відчувала протилежне, мені здавалося, що в моїх нутрощах утворилося провалля, що засмоктує мене всередину. Я відчувала, як сили залишають мене, як наморочиться в моїй голові. Я заплющила очі.  

— Люсі...  

Я знову розплющила очі.  

Я досі стояла на ногах у тому самому, забутому всіма місці. Проте потойбічне світло послабшало, й переді мною в пітьмі стояла вже зовсім інша постать. Я насторожено втупилась У неї.  

— Люсі!  

Мені аж ноги підігнулися з радощів. Я впізнала цю постать! Упізнала голос! Саме його мені зараз хотілось почути. Я просто-таки танула з радощів. Моє серце затьохкало. В піднятій руці я досі тримала каністру з магнієм. Я опустила руку й ступила вперед.  

— Локвуде! Дякувати Богові!  

Як я могла не впізнати його відразу? Його постать спочатку здалась мені надто темною й безтілесною. Але ж тепер я виразно бачила знайомі високі плечі, вигин шиї, неслухняне пасмо волосся на чолі...  

— Як ти знайшов мене? — вигукнула я. — Я знала!   Знала,   що ти прийдеш!..  

— Що ти. Люсі.. Хіба щось могло зупинити мене?  

З обрисів обличчя я зрозуміла, що він усміхається, та голос у нього був такий сумний, що я мимоволі зупинилась.  

Я придивилась до його лиця, ледве помітного в темряві, й запитала:  

— Локвуде, що це? Що сталося?  

— Ніщо не розлучить мене з тобою. Ні в житті ні в смерті..  

В моїй душі ніби розкрилась холодна, непроглядна безодня. Що? — перепитала я. — Про що це ти говориш? Що це значить?  

— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. '  

—Ти справді лякаєш мене! Замовкни! — я ще нічого не розу- мла. та мої кістки немовби перетворились на холодець. Я ледве могла поворухнути язиком. — Мовчи!  

Постать і далі стояла в глибокому затінку. Вона не відповіла нічого.  

— Підійди ближче! — сказала я. — Виходь сюди, до світла!  

— Краще мені цього не робити. Люсі.  

Лише тепер я розгледіла, яка крихка, примарна ця постать. І яка вона химерна — голова й груди здаються