Читати книгу - "Крістіна"

— Справді?

— Ще б пак. Було, посперечається з тобою, а тоді раз — ти гля, роздмухав пожежисько до сварки. З цим сучим сином ні в покер було зіграти, ні чарчину перехилити. У чомусь із ним не погодишся, і все, він тебе зжиратиме за інше. Хоча зжирати він починав майже зразу. Ох і хворий на голову був, дегенерат чортовий, пардон на слові. А ти, хлопчику, хто будеш?

На мить мені до сказу хотілося процитувати йому Емілі Дікінсон: «Я ніхто! А ви?»

— Мій друг купив у Лебея машину перед самою його смертю…

— Бля! То не той п’ятдесят сьомий?

— Ну, насправді то був п’ятдесят восьмий…

— Так-так, п’ятдесят сьомий чи п’ятдесят восьмий рік, червоно-білий. Єдина у світі річ, до якої йому було діло. Він її голубив і леліяв, наче жінку. То через машину він пішов з Легіону, ти не знав?

— Ні, — відповів я. — А що тоді сталося?

— Ай, чорт. Давня історія, малий. Я й так тобі на вуха присідаю. Але як згадаю того сучого сина Лебея, то як червона шмата для бика. У мене досі на руках шрами. Дядько Сем забрав три роки мого життя на Другій світовій, і нічого мені з того не перепало, навіть «Пурпурового серця»[149], хоча я майже весь час у бою провів. Я воював на половині гівняних острівців півдня Тихого океану. Я й п’ятдесят інших вояків на Ґвадалканалі[150] витримували психічну атаку двох мільйонів п’яних у дрезину йобаних япошок, які замахувалися на нас мечами з бляшанок з-під кави «Максвел Хаус» — і жодного тобі шраму. Кілька разів повз мене свистіли кулі, і перед самим проривом хлопцю поряд переставило кишки місцями милістю японського імператора, але свою власну кров там, у Тихому океані, я бачив лише тоді, коли різався під час гоління. А тоді…

Маккендлес розсміявся.

— Твою дивізію, знов я за своє. Як каже моя жінка, колись я занадто широко розтулю рота й увесь у нього вивалюсь. Як ти сказав, тебе звати?

— Денніс Ґілдер.

— Так, Деннісе. Я присів тобі на вуха, тепер ти присідай мені. Що ти хотів?

— Ну, мій друг купив ту машину і відремонтував… зробив з неї виставкову модель, так, мабуть, можна сказати. Колекційний екземпляр.

— Так само, як Лебей, — сказав Маккендлес, і в мене пересохло в роті. — Він любив ту блядську машину, от що я за нього скажу. А на дружину йому було насрати. Знаєш, що з нею стало?

— Так, — відповів я.

— То він її довів, — похмуро мовив Маккендлес. — Відколи померла їхня дитина, вона від нього доброго слова не чула. Жодного. Але, думаю, йому й на малу було наплювати. Пробач, Деннісе. У мене язик як помело. Мелю-мелю. Як колись казала моя мати: «У тебе, Дікі, язик підвішений посередині, а на два боки теліпається». То що ти казав, тобі треба?

— Ми з другом ходили на похорон Лебея, — пояснив я, — а коли він скінчився, я підійшов познайомитися з його братом…

— Мені він здався нормальним, — перебив Маккендлес. — Шкільний учитель. З Огайо.

— Саме так. Я з ним порозмовляв, і він справді здавався приємним чоловіком. Я йому розказав, що збираюся писати реферат про Езру Паунда з англійської літератури за випускний рік…

— Якого Езру?

— Паунда.

— А це що за хер? Він був на похороні Лебея?

— Ні, сер. Езра був поетом.

— Ким?

— Поетом. Він теж помер.

— А-а, — з сумнівом протягнув Маккендлес.

— Ну, а Лебей… тобто Джордж Лебей… він сказав, що надішле мені трохи журналів, де є про Езру Паунда. Для реферату. Якщо мені потрібно. Ну, і виявилось, що я б міг щось із них узяти, але забув попросити в нього адресу. Думав, може, у вас вона є.

— Та, має бути в архіві. Воно там усе таке зберігається. Гидко, бля, бути секретаркою, але в липні в мене спливає термін, і все, більш ніколи. Тямиш, про що я? Більш, бля, ніколи.

— Сподіваюсь, я вам не завдаю занадто великого геморою.

— Та ні. Ні, чорт забирай. Тобто для чого ж тоді ще Американський легіон? Давай свою адресу, Деннісе, і я тобі відправлю картку з даними.

Я назвав йому своє ім’я, прізвище, адресу й ще раз перепросив за те, що турбую на роботі.

— Про це й не думай, — сказав він. — Однаково в мене, бля, перерва на каву.

На мить мені стало цікаво, що ж він там робив, у Девіда Емерсона, де насправді скуповувалася еліта Лібертівілля. Продавцем працював? Я так і бачив, як він водить крамницею якусь витончену юну леді, примовляючи: «А тут у нас, мем, дохера гарнючих канап, і подивіться-но на цю проклятущу кушетку, от у нас на Ґвадалканалі, коли поперли ті блядські укурені япошки зі своїми максвелхаусівськими мечами, такого не було».

Я аж заусміхався, однак те, що він сказав далі, швидко мене витверезило.

— Я в тій Лебеєвій машині кілька разів їздив. Ніколи не подобалася вона мені. Хай мені грець, якщо я знаю, чому, але не подобалась, і все. І я б нізащо в неї не сів після того, як його дружина… ну ти розумієш. Господи, по мені аж мурашки бігли.

— Я думаю, — мій голос, здавалося, долинав десь здалеку. — Слухайте, а що такого сталося, коли він покинув Легіон? Ви сказали, це якось пов’язано з машиною?

Мій співрозмовник засміявся, вдоволено, наче йому трохи полестило.

— Та навряд тобі цікава та історія сивої давнини.

— Та ні, чому, цікава. Не забувайте — ту машину купив мій друг.

— Ну то я тобі розповім. Дивна то була штука притому. Наші іноді згадують про те, коли ми всі по чарці перекинемо. Я не один, у кого шрами на руках лишилися. А якщо по правді, то жаско воно було.

— «Воно» — це що?

— Ой, та дитяча витівка. Але ти знаєш, того сучару ніхто не любив. Він був завжди збоку від усіх, самітником…

«Як Арні», — подумав я.

— …а ми всі пиячили, — закінчив думку Маккендлес. — Було це після зборів, і Лебей вів себе як ще більший мудило, ніж