Читати книгу - "Айвенго"

До праху прах –

Останній шлях

Для смертних, тлінних тіл.

Серед руїн –

Черва і тлін.

Вітри розвіють пил.

Незнаний шлях

Душі в полях

Небесних осяйних.

А суд гряде,

Й спокута жде

Твоїх гріхів земних.

А там нехай

Спокуті край

Враз покладе Господь.

І молитви

Із вуст живих

Звільнять стражденну плоть.

Під цей тихий і сумний спів чотирьох дівчат решта займалися гаптуванням, на власний смак і відповідно до вміння, великого шовкового покривала на труну Ательстана або вибирали з розставлених перед ними кошиків квіти і плели вінки. Дівчата поводилися скромно, як належало на похороні, але не можна було сказати, що вони горювали. Інші крадькома перешіптувалися або всміхалися, що кожного разу спричиняло нарікання з боку немолодих пані. Слід зізнатися, що поява двох незнайомих лицарів ще більше посилила цей настрій: дівчата почали озиратися, шепотітися і підштовхувати одна одну. Лише Ровена, дуже горда, щоб бути пихатою, вклонилася своєму рятівникові з люб'язною грацією. Вона була серйозна, але не сумна.

Обійшовши з гостями всі покої замку, де проходили поховальні торжества, Седрик провів їх у невелику кімнату, призначену, за його словами, для почесних гостей, які були не так близько знайомі з покійним, а тому, мабуть, не бажали проводити весь час із тими, для кого ця скорбота була особливо відчутна. Сказавши, що їм негайно буде доставлено все, що вони побажають, він уже зібрався був іти, але Чорний Лицар втримав його за руку.

— Дозвольте вам нагадати, шляхетний тане, — сказав він, — що коли ми з вами востаннє бачилися, ви обіцяли за ті послуги, які мені вдалося надати вам, зробити мені подарунок.

— Все, що завгодно, шляхетний лицарю, — відповів Седрик, — але в таку сумну хвилину…

— Я про це подумав, — перервав його король, — але в мене обмаль часу. До того ж, мені здається, що тої миті, коли ми опустимо в могилу шляхетного Ательстана, було б бажано поховати разом із його останками деякі забобони і несправедливі думки.

— Сер Лицар Пут і Кайданів Лазурових, — сказав Седрик, почервонівши і, у свою чергу, перериваючи гостя, — я сподіваюся, що подарунок, якого ви просите, стосується лише вашої особи. У все, що пов'язане з честю мого будинку, сторонній людині не ли-чить втручатися.

— Я й не маю охоти втручатися, — мовив король м'яко, — в усякому разі доти, доки ви не визнаєте, що я на це маю деяке право. Досі ви мене знали під ім'ям Чорного Лицаря Пут і Кайданів Лазурових. Знайте ж, що я Ричард Плантагенет.

— Ричард Анжуйський! — вигукнув Седрик, відступивши в невимовному подиві.

— Ні, шляхетний Седрику, я Ричард, король англійський. Заповітне моє бажання полягає в тому, щоб усі сини Англії жили між собою в мирі і злагоді. Що ж, поважний тане, ти й не думаєш схилити коліно перед своїм володарем?

— Перед норманською кров'ю воно ніколи не схилялося, — відтяв Седрик.

— Тоді утримайся від присяги, — сказав король, — поки не переконаєшся, що я однаково протегую і норманам, і саксам.

— Володарю, — відповів Седрик, — я завжди віддавав належне твоїй хоробрості і гідності. Знаю також, на чому засновані твої права на корону: ти нащадок Матильди, а вона була племінницею Едгара Атлінга і дочкою шотландського короля Малкольма. Але Матильда, хоч і королівської саксонської крові, не була спадкоємицею престолу.

— Я не сперечатимуся з тобою про мої права, шляхетний тане, — сказав Ричард спокійно, — але попрошу тебе роззирнутися довкола і сказати, кого ж ти тепер можеш виставити мені суперником.

— І ти з'явився сюди лише заради того, щоб сказати мені про це? — запитав Седрик. — Прийшов докоряти мені за загибель мого племені, коли ще не засипана могила останнього нащадка саксонських королів! — на цих словах обличчя його спалахнуло гнівом. — Це сміливий і необачний крок!

— У жодному разі, присягаюся святим хрестом! — заперечив король. — Я вчинив таку цілковитій упевненості, що одна хоробра людина може покладатися на іншу, нічого не побоюючись.

— Ти добре сказав, володарю, і я визнаю, що ти король Англії і будеш ним надалі, незважаючи на мій слабкий опір.

— А зараз повернімося до мого прохання, — сказав король, — і я його висловлю так само прямо й відверто, як ти відмовився визнати в мені законного короля. Отже, на підставі даного тобою слова і під страхом звинувачення у віроломстві і клятвопорушенні прошу, щоб ти пробачив доброго лицаря Вілфреда Айвенго і знову дарував йому свою батьківську любов. Погодься, що в цьому примиренні і я особисто зацікавлений, оскільки воно стосується щастя мого друга і повинно припинити розбрат серед моїх вірних підданих.

— Це Вілфред? — запитав Седрик, вказуючи на