Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Рукопис, знайдений у Сараґосі 📚 - Українською

Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рукопис, знайдений у Сараґосі" автора Ян Потоцький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 136 137 138 ... 203
Перейти на сторінку:
синьйори.

— Сильвіє, — сказав я, — залиш мене. Через тебе я зрадив прекрасну жінку, яку кохаю. Ти обдурила мене. Я ж думав, що йду до помираючої, а ти привела мене до жінки, одержимої жагою насолод. І хоча серце моє невинне, однак про себе самого я не можу цього сказати.

— Молодий мій чужоземцю, — відповіла Сильвія, — заспокойся, ти невинний і щодо цього можеш бути цілком спокійний, але не думай, що я хочу відвести тебе до своєї синьйори, яка перебуває зараз в обіймах Рікарді.

— В обіймах свого дядька? — вигукнув я.

— Нічого подібного. Рікарді — не її дядько; ходи зі мною, я все тобі поясню.

Охоплений цікавістю, я пішов за Сильвією. Ми сіли в карету, приїхали на віллу, увійшли в сад, після чого прекрасна посланниця відвела мене до своєї кімнатки, а точніше до ґардеробної комірчини, заставленою столиками з помадою, гребенями й тому подібними предметами туалету. Вглибині стояло сніжно-біле ліжечко, з-під якого виглядала пара надзвичайно вишуканих капців. Сильвія зняла рукавички, мантилью і хустку, яку мала на грудях.

— Зупинись, — вигукнув я, — таким самим способом мене звабила твоя синьйора.

— Моя синьйора, — відповіла Сильвія, — вдалася до крайніх засобів, без яких я наразі зможу обійтися.

Кажучи це, вона відкрила шафку, дістала фрукти, печиво, пляшку вина, поставила все це на стіл, який підсунула до ліжка, і сказала:

— Вибач, прекрасний іспанцю, що не можу запропонувати тобі стілець, але останнього сьогодні вранці у мене забрали, а слуги звичайно не мають зайвих меблів. Тому сідай поруч і прийми цей скромний почастунок, запрошую тебе від усього серця.

Я не міг відмовитись від такої милої пропозиції, всівся поряд із Сильвією, почав їсти фрукти й пити вино, після чого попросив, щоб вона розповіла мені історію своєї синьйори, а вона зробила це так:

Історія монсеньйора Рікарді й Лаури Череллі, яку називали маркізою Падулі

Рікарді, наймолодший син знатної ґенуезької родини, підтримуваний своїм дядьком, який був генералом ордену єзуїтів, рано прийняв постриг і незабаром став прелатом. Привабливий вигляд і фіолетові панчохи в ті дні виявляли особливий вплив на всіх римських жінок. Рікарді охоче користувався своїми привабами і, йдучи за прикладом своїх колег, так зловживав світськими задоволеннями, що на тридцятому році життя вони всі йому набридли, і він вирішив зайнятися серйознішими справами.

Він, звичайно, не збирався зовсім зрікатися жінок, однак прагнув зав’язати триваліші й спокійніші стосунки. Проте не знав, як це зробити. Якийсь час він був cavaliere servente[42] найпрекрасніших римських синьйор, але прекрасні синьйори почали кидати його заради молодших прелатів, зрештою, йому й самому вже набридли постійні залицяння, що вимагали неустанної суєти й біганини. Утриманки теж не могли його задовольнити; вони не беруть участі в товариському житті, тому невідомо, про що з ними говорити.

Стомившись від тих сумнівів, Рікарді прийшов до рішення, яке вже не одному спадало на думку і до нього, і після нього. Він вирішив знайти маленьку дівчинку і виховати її по-своєму, щоб вона його потім зробила щасливим. Справді-бо, що ж може зрівнятися з насолодою щоденно спостерігати за молодою істотою, чиї розумові приваби розвиваються разом із привабами тілесними. Яке ж то щастя самому показувати їй світ, товариство, захоплюватись її спостереженнями, слідкувати за першими спалахами почуття, прищеплювати їй свої погляди, одне слово, зробити з неї повністю віддану собі істоту. Але що ж зробити пізніше з таким чарівним створінням? Багато хто одружується, щоб позбутися клопотів. Рікарді не міг цього зробити.

Серед тих розпусних намірів наш прелат не забував про свою кар’єру. Один з його родичів, аудитор роти, очікував червоної шапочки[43] й отримав обіцянку, що зможе тоді передати свою теперішню посаду племіннику. Проте треба було чотири, а може, й п’ять років почекати, тому Рікарді вирішив, що тим часом може виїхати до своєї вітчизни чи навіть подорожувати.

Одного дня, коли Рікарді прогулювався вулицями Ґенуї, його зачепила молоденька тринадцятирічна дівчина з кошиком помаранч і якось особливо люб’язно просила, щоб він купив у неї кілька штук. Рікарді рукою розпусника відгорнув погано причесане волосся, яке спадало на обличчя дівчинки й побачив риси, що обіцяли неабияку красу. Він запитав у маленької перекупки, хто її батьки. Та відповіла, що має тільки матір, дуже бідну, на ймення Бастіана Череллі. Рікарді звелів відвести його до неї, назвав себе й сказав удові, що має далеку й дуже милосердну родичку, яка охоче бере на виховання молодих дівчат і потім видає їх заміж, після чого додав, що постарається влаштувати у неї маленьку Лауру.

Мати посміхнулася й відповіла:

— Я не знаю твоєї родички, монсеньйоре, яка, безумовно, є достойною дамою, але чула вже про твою доброту до молодих дівчат і охоче довірю тобі свою дочку. Не знаю, чи виховаєш ти її цнотливою, але принаймні порятуєш від бідності, яка є нестерпнішою від будь-яких гріхів.

Рікарді попросив її назвати свої умови.

— Я не продаю свою доньку, — відповіла вона, — але прийму будь-який подарунок, який ти мені, монсеньйоре, запропонуєш. Адже треба якось жити, а мені часто від голоду бракує сил для роботи.

Того самого дня Рікарді віддав Лауру на виховання одному зі своїх клієнтів. Їй одразу ж змастили руки мигдальним кремом, волосся заплели кільцями, на шию повісили перли, а руки прикрили мереживом. Дівчинка, подивившись у дзеркало, не змогла пізнати себе, однак з першого ж дня здогадалася, яке майбутнє її чекає, і намагалася пристосуватися до свого становища.

Між тим Лаура мала друзів-однолітків, які, не знаючи, що з нею сталося, дуже за неї непокоїлися. Найзавзятішим у її пошуках був Чекко Босконе, чотирнадцятирічний хлопчик, син носія, дуже, як на свій вік, сильний і смертельно закоханий у малу перекупку помаранч, яку він часто бачив чи то на вулиці, чи у нас вдома, бо був нашим далеким родичем. Я кажу «нашим», бо я теж звуся Череллі і маю честь бути двоюрідною сестрою моєї пані.

Ми тим більше непокоїлися за свою кузину, що нам не тільки нічого про неї не говорили, але навіть заборонили називати її ім’я. Я найчастіше займалася шиттям грубої білизни. Чекко ж бігав з різними дорученнями в порту, де в майбутньому мав стати носієм товарів. Закінчивши денну працю, я ходила до нього на паперть одного з костелів, і там, гірко плачучи, він сказав мені:

— Я маю чудову думку. Усі останні дні йшов сильний дощ, і синьйора Череллі

1 ... 136 137 138 ... 203
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рукопис, знайдений у Сараґосі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рукопис, знайдений у Сараґосі"