Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Переможець отримає все 📚 - Українською

Читати книгу - "Переможець отримає все"

1 035
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Переможець отримає все" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 136 137 138 ... 143
Перейти на сторінку:
ти пропадав стільки часу? Напевно, півбагажника пісень привіз…

Віктор на це лише знизав плечима.

— Значить так, — продовжував керувати метр, ганяючи увесь цей різнобарвний бомонд, — перерва на дві години. Де Валя? Мені до кабінету обід на дві персони, за вищим розрядом. Решта на дві години вільні. Ні, Женю, ти будь десь у студії. Ти мені знадобишся. І нехай подивляться за цей час системний блок. Уперед!

Він схопив Віктора за руку й енергійно потяг до власних апартаментів. Тут всюди було цілковите «евро». Вишуканий офісний стиль і водночас щось затишне та оригінальне. Але роздивитися в деталях не вистачило часу. Войтович безперервно говорив, вказуючи руками то на одне, то на інше, поки вони дісталися його кабінету. Секретарка у кращих традиціях — модельна зовнішність і стриманий макіяж — також здивовано скинула бровами, коли побачила майже в обіймах із шефом це пожмакане несвіже створіння. Хоча, загалом, за півроку вона звикла бачити тут усяких людей.

— Ну ось, тут я тепер працюю, — сказав Войтович, падаючи на диван і запрошуючи гостя. — Це моя власна студія. Те, що ти бачиш, у недалекому майбутньому буде найпотужнішою у країні кухнею з вироблення аудіопродукції та відеокліпів. Продукції найширшого вжитку.

— Після Леми ви вирішили вдатися до найширшого вжитку? — Погляд Віктора не висловлював подиву, але тон віддавав якимось нерозумінням.

Лише зараз Віктор усвідомив, що не говорив ще з метром про Лему й не уявляв, що йому відомо про зникнення кумира. І якщо Лема, образно кажучи, не попрощався з Войтовичем, той мав би виявляти неабиякий інтерес і принаймні запитати, що відомо про це Віктору.

— До чого тут Лема? — скривився Войтович. — Музика — це взагалі продукція широкого вжитку, як кіно і література… Саме це я мав на увазі. Ти просто не так зрозумів. Я зовсім не хотів сказати, що продукуватиму «ширпотреб». А куди ти пропав? Я дзвонив, шукав… Ти що, поміняв мобільний?

Войтовича наче цікавили нюанси зникнення не Леми, а його, Віктора.

— У мене взагалі немає мобільного.

— Чому? Ти ж мав…

— А навіщо він мені?

— Ну… — розвів руками Войтович, — хоча б для того, щоб я міг тебе знайти…

— З мене зараз ніякої користі.

До кабінету завезли столик, сервірований справді за вищим розрядом, але Войтович навіть не звернув на нього уваги.

— Не розумію… В тебе щось сталося? — Він пильно подивився на Віктора.

Той лише невизначено знизав плечима й похитав головою.

— Ану, розповідай. Я дивлюся, з тобою щось не те. Кажи.

— Та, начебто нічого, — заспокоїв його Віктор. — Просто… машинами більше не займаюся, муза втекла… Спокійний період у житті.

— Гм… ясно… — Метр пошкріб потилицю. — А причина твоєї появи, на яку я вже не надто сподівався?

— Так… Вирішив провідати. Був у Києві… Можна, я щось з'їм, бо воно тут стоїть і пахне…

— Господи… звісно! Давай! — Він визирнув у коридор і сказав секретарці: — Валю, іди скажи, що запису сьогодні не буде. Завтра. Давай, — він знову вмостився на дивані й почав розкорковувати пляшку. — Біс із ним. Сьогодні розслабимося. Ну його в баню…

— Я за кермом, — сказав Віктор.

— Машина де?

— Внизу, під будинком.

— Давай ключі, — безапеляційно заявив Войтович. — Ночуватиме у дворі під охороною. Ще й помиють. А ти в мене. Гаразд?

— Навряд чи я вартий такого прийому, — засумнівався Віктор. — Я так заїхав, просто привітатися.

— От і привітаємося, — наполягав той, забравши таки ключі й віддавши тій самій секретарці за двері. — Все. Давай за зустріч. До ранку тебе нехай нічого не обходить. Вітю, та ти на себе не схожий! Зараз посидимо, приймеш душ, відіспишся по-людськи… А завтра і світ інакшим здаватиметься. А може, й що корисне вигадаємо. І муза повернеться! Подивися, який ти страшний — будь-яка жінка втече, а вона — не будь-яка — найкраща, найвибагливіша…

Вони випили за зустріч, і Войтович вмостився зручніше біля нього.

— Давай я зразу до справи?

— Як скажете…

— Слухай, Вітю… Оце, що ти тут бачиш, — усе зовнішнє. В наш час без цього не можна. Основа всього — гроші, ти сам розумієш. Куди без них? Ти чув, напевно, за Тараса…

— Що саме? — перепитав Віктор, спокійно зустрічаючись із ним поглядом і відчуваючи мимоволі якесь хвилювання всередині.

— Ну що — те, що його більше немає…

— Що значить — немає? У якому розумінні?

— Немає як співака, як зірки. А чого ти так подивився? Знову не так зрозумів? Та ні, живий. Кілька місяців тому дзвонив. Немає більше великого Тараса Леми.

— І де ж він? — запитав Віктор.

— М-м… уявлення не маю, — скривився Войтович. — Я так думаю, що десь за кордоном. Швидше за все, хлопець, зібравши капіталець, вирішив, що найрозумніший, і подався кудись… Може, до Штатів… Не знаю. Якби він був тут, в Україні, ми б це знали. До нас би докотилося, хай би де заховався. Смикнув десь за «бугор», напевно, мріючи про велике майбутнє. Це схоже на нього. Тепер наш великий Тарас Лема, я гадаю, співатиме в якомусь кабаку, нехай навіть цивілізованої країни. Ти не згідний?

Войтович налив ще по чарці.

— Не знаю…

— Усе ти знаєш, — не погодився метр. — Лема при всіх своїх талантах без мене ніщо. Повір, я реально дивлюся на речі й не страждаю манією величі. Я, наприклад, усвідомлюю, що сам — без тебе і ще кількох таких, як ти, — також ніщо. Просто бізнесмен. Умію рахувати гроші. Знаюся на теорії музики. А сам я… вже нічого не можу. Моя душа вже не здатна складати пісень. Мозок — так. Міг би сидіти і клепати їх сотнями, я колись казав… Розумієш? Скласти план — кістяк такий. Номер один — про кохання. Номер два — патріотичні. Номер три —… і так далі. І за

1 ... 136 137 138 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможець отримає все», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Переможець отримає все"