Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Разом із Тонфа вони підійшли до групки робітників. Тепер Ерван помітив у їхніх очах не просто звичний страх нелегалів. Вони боялися чогось іншого. Ерван сподівався, що ці дебіли не покинули своїх робочих місць в очікуванні їхнього прибуття. Якщо Фарабо ховався в цих стінах, він не мав ні про що здогадатися.

Їм назустріч вийшов високий хлопець: кремезний, невизначеного віку, під розстібнутим халатом — джинси й світшот із зображенням PSY, автора пісні «Gangnam Style». Вочевидь він тут старший.

— Я сказав, щоб ви не зупиняли роботу, — буркнув Тонфа.

— Це лише частина персоналу, — посміхнувся чоловік. — Решта на місці.

— Скільки вас тут? — запитав Ерван.

— Близько сотні.

Фліки перезирнулися: ризик дуже високий. Ерван подумав про «Sig Sauer» Одрі. Людина-цвях має п’ятнадцять набоїв плюс один у патроннику, і якщо вона справді ховається тут — відстрілюватиметься.

— Ідіть за мною, — скомандував китаєць і щиглем відкинув недопалок.

— Заждіть, — зупинив його Ерван, — скільки тут виходів?

— Ці двері та передні, плюс п’ять аварійних.

— Ви можете їх замкнути?

— Це неможливо.

— Лише на той час, поки ми прочісуємо будівлю. Заблокуйте їх ззовні. Ніхто не повинен вийти.

— А мої люди всередині?

Зачинити працівників хімічного підприємства з убивцею — теж ідея не супер: Ервану спало на думку інше.

— Не бійтеся, — він уявив, як Фарабо стріляє в натовп, — ми так уже робили. Евакуюємо їх по черзі через головний вхід: передайте їм. Нехай виходять по одному, не поспішаючи, якомога спокійніше.

Чоловік розреготався: він, здавалося, єдиний тут не нервував. Віддав наказ китайською — голос нагадував дзижчання електричного лобзика.

— Обійди будівлю і спостерігай за головним входом, — шепнув Ерван своєму помічникові. — Переконайся, що всі вшиються звідси без галасу. Телефони тримаємо на зв’язку. Перший, хто помітить нашого клієнта, кличе іншого. Ніякої самодіяльності. В жодному разі не користуйся зброєю, ясно? Якщо він нас підстрелить, кличемо підкріплення.

Здоровань кивнув і підтюпцем побіг до рогу.

Ерван ще раз оглянув будівлю з площею, певно, понад тисячу квадратних метрів, — робітники вже підкочували діжки до кожного аварійного виходу. Мишоловка простора, але якщо псих там, він виявиться надійно замкненим.

— Ті звуки, про які ви розповідали моєму колезі, — майор звернувся до старшого над китайцями, — що саме ви чули?

— Сам я не чув. Вони долинають із підвалів, де ми зберігаємо розчинники.

— Це не може бути один із ваших робітників?

— Ніхто ніколи не затримується у складах із хлоркою. У нас цю зону називають «залою мерців».

Перхлоретилен. Речовина для сухого чищення плюс канцерогенні реагенти. Значить, компанія «Domanges» досі використовує речовину, від якої мала би давно відмовитися, адже вона спалювала людей на повільному вогні. Усе починалося з подразнення дихальних шляхів і очей, а завершувалось у відділенні хіміотерапії. Була навіть радикальна версія: 1997 року, коли на одному підприємстві з хімічного чищення в Шату стався витік, директор поквапився витерти калюжу шваброю і помер за десять хвилин.

— Ви перевіряли, що там?

— Нічого не знайшли, але, можливо, той чувак хитріший за нас. Є різні сходи й інші потаємні закапелки. Він може перебігати з одного до іншого.

— Скільки часу це триває?

— Усе почалося вночі з вівторка на середу.

Час збігався: якщо Фарабо після смерті Одрі втік просто в Женнвільє, то міг саме тоді прибути сюди.

— Сторожі комплексу нічого не бачили?

— Та вони повні нулі.

— Окрім цих звуків щось може вказувати на чиюсь присутність?

— У роздягальні тирили хавку.

Ерван чомусь уявив собі качку по-пекінському, яка щодуху втікає. Він нервово, безглуздо засміявся і спробував замаскувати цей сміх силуваним кашлем. Ти з глузду з’їхав.

— О котрій ви зачиняєтеся?

— Ми не зачиняємося. Працюємо змінами. Займаємося білизною половини лікарень і їдалень в О-де-Сен.

— Відведіть мене до складських приміщень.

Вони зайшли до першого кубу з навощеного бетону зі стелею понад три метри заввишки. Стіни й підлога сяяли, ніби вкриті калюжками рідкого срібла. Труби над головою сплелися в картатий візерунок, утворили складний лабіринт із повітря й води. Усе акуратне та нейтральне — можна було б сказати «холодне», якби з кожним кроком не посилювалося невловиме тепло. У залі було повно вішаків з одягом: уздовж перекладини, прикріпленої до стелі, їздили халати, куртки, комбінезони.

— Відділ пакування, — прокоментував менеджер, вказуючи на жінок біля конвеєра, які надягали на кожну річ пластиковий чохол, перш ніж та злітала догори.

Він передав жінкам вказівки. Одна за одною робітниці залишили робочі місця й зникли.

— Наближаюся до його сховку, — сказав Ерван у слухавку. — Все чисто. Доповідай.

— У мене теж. Хлопці починають виходити.

Наступний цех виявився відділом прасування. Свист, сичання й шипіння розтинали насичене парою повітря. Чоловіки й жінки в масках метушилися, ніби хірурги, озброєні прасками, дроти яких петлями вигиналися в них за спинами. Інші працювали за пресами, що випускали білясті струмені пари. Ерван подумав про дімсам[135] просто з печі. Знову кулінарний гумор абсолютно не в тему. Бляха, зберися!

Чергові вказівки. Робітники не змусили себе просити двічі й вервечкою попрямували до виходу.

— Ще тільки наближаюся, — передав Ерван Тонфа. — У тебе все гаразд?

— Усе добре. Все чудово.

Робітники в шапочках і паперових масках недовірливо поглядали на майора. Косо поставлені очі підкреслювали їхню ворожість.

— Нехай поскидають маски, — наказав він помічникові.

— І як це сказати китайською?

— Забий і перевіряй кожну пику.

Ерванів гід на ходу пояснював йому розклад, який не дозволяв підприємству простоювати. Обшук перетворювався на екскурсію. Ерван уже вкрився потом. Пара випала в конденсат і просякнула його сорочку. Принаймні тепер не холодно.