Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Побачила глибоку криваву рану на його грудях. Сорочка була розірвана на клапті якоюсь моторошною силою. З боків звисало чорне лахміття — все, що залишилось від пальта. Внизу постать тоншала, блідшала і врешті щезала.
Я бачила його худе, спотворене болем обличчя, темні очі. в яких застиг відчай. Та навіть тепер він усміхався мені — сумно й ніжно, й від цієї усмішки ставало страшно.
У мене потемніло в очах. Я відчула, що непритомнію. Проте я швидко опанувала себе й пішла йому назустріч, широко розкинувши руки. Цієї миті закривавлена голова несподівано озирнулась, ніби помітила щось за своєю спиною, в проході, і я побачила, що це не голова, а порожня маска, всередині якої клубочаться темні згустки.
Він знов обернувся до мене:
Я мушу йти, Люсі Не забувай мене.
Спереду його обличчя здавалося бездоганним. Я бачила на ньому всі ямки, всі зморшки, навіть знайому родимку на шиї. Волосся, щелепи, іудзики на роздертій сорочці — все було на місці. А збоку і ззаду... Ні. це була не голова, а радше вичищена всередині шкаралупа — порожня, як маска з пап’є- маше.
— Зачекай, Локвуде... Я не розумію. Твоя голова...
— Мені пора.
Постать знов озирнулась, ніби її насторожило щось позаду неї. Так. я не помилилась. То була порожня шкаралупа. По краях маски хилитались тоненькі чорні волокна, як у розтріпаного килимка. А за ними, всередині шкаралупи, я помітила ніби сітку, безладно сплетену з малесеньких джгутиків. Ця сітка нагадувала величезне сіре павутиння, укладене на дні рельєфної мембрани. Я бачила Локвудове обличчя навиворіт — випуклі вилиці, носову западину...
А на місці очей і рота видніли порожні чорні отвори.
Постать знов обернулась до мене. Вуста сумно всміхнулись, очі глянули з мудрим співчуттям:
— Люсі...
Ці волокна... Я відразу пригадала огидну тварюку, що рачкує.
Тепер мені все було зрозуміло. Я відсахнулась, переповнившись водночас невимовним полегшенням і огидою:
— Я знаю, хто ти такий! Ти — не він!
— Я той, ким я став.
— Ти Двійник! Самозванець? Ти живишся моїми думками!
Каністра! Де ж моя каністра? Нічогісінько не розбереш у цій темряві!
— Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти.
— Ні! Ні, я не вірю тобі!
— Не все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...
На блідому обличчі з’явилася усмішка. Воно дивилося на мене з ласкою й любов’ю...
А потім його розітнуло вістря рапіри.
Від голови, від волосся, посередині носа, через рот. через підборіддя і далі крізь груди. Усе відбулось миттєво. Тіло, мов надута повітрям торбина, нітрохи не пручалось.
Локвудові голова й тіло розвалились навпіл, по різні боки від блискучого срібного клинка. З порожньої маски в повітрі заклубочились чорні згустки, схожі на краплі темного соку, що впали в чисту воду. Постать розпалась на окремі волокна плазми, які закрутились і швидко випарувались.
На тім самім місці, де щойно зникла примарна постать, стояв Локвуд із закривавленим обличчям, розкуйовдженим волоссям, у розірваному пальті, з відкинутою назад, щоб зберегти рівновагу, рукою й затиснутою в другій руці рапірою.
На його грудях не було ніякої рани. І його сорочка — біла, хоч і забруднена, — була цілісінька й навіть застебнута до другого згори ґудзика.
— Агов. Люсі! —усміхнувся він мені.
Я не відповіла, бо саме репетувала на весь голос.
Трохи пізніше ми з ним сиділи вдвох на камені в кутку зали.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.