Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Роланд миттю підвів голову, намагаючись здогадатися, в якому настрої повернувся Берт. Зовні Роланд був так само незворушний, як завжди, навіть чотири рази виграв у Алана, але в душі вирували біль і невпевненість. Алан переказав йому слова Катберта, які той вимовив на подвір’ї. Почути таке від друга було жахливо, навіть якщо це було переказано через іншого. Втім, ще болючіше його вразили ті слова, що Берт сказав перед тим, як вийти з барака: «Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою». Хіба про нього взагалі можна було таке сказати? Що він недбалий і безвідповідальний? Він весь час переконував себе, що це не так, що той курс, який він для них обрав, був тяжкий, але виправданий. То був єдиний спосіб дій, що мав сенс. Крики Катберта були лишень відгомоном розшарпаних нервів, а його злість від того, що їхню домівку розгромили, здавалася надмірною. Проте…

Скажи йому, що він правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий.

Такого не могло бути.

Адже так?

На губах Катберта грала усмішка, на щоках був рум’янець, наче він більшу частину шляху додому проїхав галопом. Він був юний, вродливий і сповнений жаги життя. Він навіть виглядав щасливим, майже як той, колишній Катберт, спроможний годинами патякати ні про що, звертаючись до грачиного черепа, аж поки хтось не просив його замовкнути.

Але Роланд не йняв віри очам. Щось не так було з його усмішкою. Рум’янець на щоках міг бути спричинений не добрим здоров’ям, а гнівом, блиск в очах — лихоманкою, а не добрим гумором. Роланд навіть бровою не повів, але в нього всередині все обірвалося. Він сподівався, що коли трохи почекати, буря здійметься сама по собі. Але чомусь подумав, що цього не станеться. Кинувши погляд на Алана, він побачив, що той теж так вважає.

Катберте, через три тижні все скінчиться. Якби ж то я міг тобі це сказати.

Думка, що сяйнула йому слідом за цією, була вражаюче простою: «То скажи».

Проте він не міг. Чому він стримувався, не радився з друзями? З якою метою? Він був сліпий? О боги, сліпий?

— Привіт, Берте, — сказав він, — гарно покатав…

— Так, дуже гарно, з користю. Вийди-но надвір. Хочу тобі щось показати.

Роландові дедалі менше подобалися веселі вогники в очах Берта, проте він поклав карти на стіл і підвівся.

Алан потягнув його за рукав.

— Ні! — тихо, в паніці проказав він. — Чи ти не бачиш, яке в нього обличчя?

— Бачу, — сказав Роланд. І відчув, як серце охоплює смуток.

Поки він повільно йшов до друга, котрий більше не нагадував друга, вперше за весь час йому спало на думку, що він приймав рішення в стані, наближеному до сп’яніння. А чи справді він приймав рішення? Тепер він у цьому не був упевнений.

— Що ти хочеш мені показати, Берте?

— Щось чудесне, — сказав Берт і розсміявся. Сміх із нотками ненависті. Можливо, вбивчий. — Тобі треба на це подивитися. Я впевнений.

— Берте, та що з тобою таке? — спитав Алан.

— Що зі мною? Зі мною нічого, Алане, я щасливий, як квітка на сонці, як бджілка на квітці, як рибка в морі, — і, повертаючись, щоб вийти у двері, він знову розсміявся.

— Не ходи з ним, — сказав Алан. — Він збожеволів.

— Якщо наше братство розпалося, в нас нема шансів вибратися з Меджису живими, — сказав Роланд. — Тому я радше загину від руки друга, ніж ворога.

І вийшов надвір. Трохи повагавшись, Алан рушив слідом. На обличчі в нього було написано, що він нещасний до глибини душі.

15

Мисливець зник, а лик Демона ще не проступив, проте в небі розсипалися міріади зірок, і їхнього світла цілком вистачало для того, щоб бачити. Катбертів кінь, досі не розсідланий, був прив’язаний до конов’язі. Квадрат запорошеного подвір’я блищав, як почорніле срібло.

— Що таке? — спитав Роланд. Вони обидва були без револьверів. Хоч щось у цьому всьому було позитивне. — Що ти хотів мені показати?

— Це тут, — Катберт зупинився посередині між бараком і обвугленими рештками садиби. Він дуже впевнено кудись показував, але Роланд не бачив нічого надзвичайного. Підійшовши до Катберта, він поглянув униз.

— Не бачу…

У голові спалахнули мільярди зірок — то Катберт щосили вгатив його кулаком у підборіддя. За все життя то був перший раз (крім як у дитячих іграх), коли Берт підняв на нього руку. Роланд не знепритомнів, але контроль над ногами й руками втратив. Вони наче стали чужими, м’якими, як кінцівки ганчіркової ляльки. Роланд повалився на спину. Зорі якось дивно рухалися, описували дуги й залишали позаду молочно-білі сліди. У вухах нестерпно дзвеніло.

Десь віддалік кричав Алан:

— Ти здурів! Кретин! Бовдур!

Надлюдським зусиллям волі Роланд спромігся повернути голову. Побачив, що Алан хотів прийти йому на допомогу, але Катберт, котрий уже не всміхався, відштовхнув його.

— Це наші справи, Алане, не втручайся.

— Це був підлий удар, ти гад! — розгнівити Алана було важко, але тепер він гнівався, і гнів його був таким сильним, що Катберт міг пошкодувати. «Треба підвестися, — подумав Роланд. — Треба стати між ними, поки не трапилося щось гірше». І він кволо повів руками й ногами на землі.

— Так, бо він з нами теж учинив підло, — сказав Катберт, — а я лише йому повернув підлість. — Він подивився вниз. — Це все, що я хотів тобі показати, Роланде. Цей клапоть землі. Цей пил, в якому ти лежиш. Гарно його розпробуй. Може, це поверне тебе до тями.

Тепер хвиля гніву почала наростати і в Роланді. Він відчув, як потроху просочується в думки холод, спробував йому протистояти і зрозумів, що програє. Ніщо вже не мало значення — ні Джонас, ні цистерни на Ситго, ні змова щодо постачання запасів, яку вони викрили. Скоро й Альянс, і ка-тет, який він всіма правдами й неправдами намагався зберегти, перестануть бодай щось важити.

Занімілість потроху покидала кінцівки, й Роланд сів. Спокійно глянув знизу вгору на Берта, тримаючи руки на землі. В його очах переливалося сяйво зірок.

— Я люблю тебе, Катберте, проте непокори й нападів ревнощів не потерплю. Якби я відплатив тобі за все, то тебе довелося би по шматках збирати. Тож я відплачу тобі лише за те, що ти мене вдарив зненацька.

— Еге ж,