Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Під час прогулянки Вільгельм усвідомив, що від міста, яке він знав із дитинства, не залишилося практично нічого. На північ від вокзалу та Фрауенкірхе місто було майже порожнє — пустка, вкрита пилом від згарища. Від вузеньких вуличок зі шестиповерховими будинками не залишилося навіть сліду.

— Але нам час завершувати екскурсію, — сказав Лебідь. — Адже сьогодні ми святкуємо сімдесятиліття нашого Курта. Вони з дружиною народились і ціле життя прожили в Мюнхені. Під час війни багато допомагали нашим, і ось недавно їхнє помешкання зі всіма пожитками згоріло під час бомбардування. Вони залишилися в самих піжамах. Се трохи сюрреалістичний ювілей, але мусимо спробувати створити принаймні настрій, якщо вже нічого іншого нам не залишили. А для сього спершу треба скочити в одне місце. Хлопці обіцяли самогонки для свята.

І Лебідь повів Вільгельма та Софію до напівзруйнованого готелю, де, очевидно, збереглися ще старі запаси їжі та де їх за півтори марки нагодували не дуже калорійним обідом, але напоїли справжньою кавою з цукром, а зі собою дали ще й самогону, який замовив Лебідь.

— З сього слід зробити висновок, що марка не втратила своєї купівельної спроможности, — сказав Вільгельм. — Вона просто чекає на появу товарів. Інфляція поширюється лише там, де найближче до окупаційної влади, яка друкує гроші й викидає на чорний ринок військові запаси.

— Маєте рацію, — відповів Лебідь. — А я маю для вас добрі новини. З’явився наш французький друг.

— Маас? — зрадів Вільгельм. — Як чудово! Бачиш, Софіє, я ж казав, що з ним усе буде добре. Якби його справді заарештували, то не випустили би.

— Його таки заарештували, — сказав Лебідь. — Але випустили.

— І що це означає? — стривожено запитала Софія.

— Думаю, нічого. Небезпека минула, — сказав Лебідь. — Якби він когось здав, то за ці тижні давно би схопили. А раз усе спокійно, можете вертатися до Відня. Радянські спецслужби тепер не церемоняться і не вистежують нікого тижнями, як те робило ґестапо. Хапають людей просто на вулицях — не лише у своїй окупаційній зоні, а в будь-якій. Австрійська ж поліція, довідавшись, що людину заарештували совіти, припиняє розслідування і не втручається.

— Як би ви окреслили найбільшу проблему у спілкуванні зі сином? — запитала Галину психолог.

— Він погано вчиться. Не тому, що не може краще, а тому, що не хоче, і жодні мої спроби змінити це не допомагають.

— Гаразд. Опишіть якусь типову ситуацію.

— Ну от, наприклад, учора. Олесь показав мені своє завдання з англійської. Він зробив його повністю сам, взагалі не звертався по допомогу і дуже собою пишався. Я страшенно зраділа і похвалила його. Потому побачила помилки і запропонувала разом виправити їх. Олесь відмовився. Я сказала, що буде шкода, коли таку гарну роботу оцінять нижче лише через те, що там є помилки, і наполягла, щоби ми таки виправили їх разом. Ми виправили, проте Олесь поводився дуже пасивно, а потому пішов геть ображений. У мене склалося враження, що він не запам’ятав нічого з того, на що я звернула йому увагу.

— Як ви думаєте, чого він від вас очікував, коли показував завдання?

— Тепер уже не знаю. Я думала, він хотів, аби я допомогла йому виправити недоліки, — розгубилася Галина.

— Але ж ви так і зробили. Відразу кинулися виправляти дрібні помилки в тексті.

— Ну, не такі вже вони були і дрібні. Це знизило би йому оцінку.

— Ви можете пригадати, що саме дослівно сказали йому, коли побачили завдання?

— Я сказала: «Супер. Ти дуже добре попрацював. Думаю, це заслуговує на найвищу оцінку. Але дивись, отут треба виправити». Я знаю, що це, напевно, не дуже педагогічно. Треба було спершу прочитати кілька правильних речень, похвалити, а тоді ніби випадково помітити помилки. Може, він би і сам захотів їх виправити. Але про це легко казати тепер, а в той момент, коли треба правильно реагувати, мене ніколи на це не вистачає.

— Мабуть, ви часто опиняєтесь у ситуаціях, коли почуваєте, що ваших зусиль не цінують і, замість подякувати, ображаються на вас?

— Мабуть, так.

— Можете навести ще якийсь приклад. Але вже не зі сином, а з кимось іншим.

— З чоловіком?

— Нехай буде з чоловіком.

— Ну, добре, спробую. Наприклад, учора я зателефонувала чоловікові нагадати, щоби він випив таблетки, бо вранці він був застуджений. А коли таке трапляється, він постійно забуває вчасно випити противірусні, й тоді хвороба прогресує. Я спитала його, чи він випив таблетки. Він відповів, що ні. Я попросила його зробити це негайно. Він сказав, що не має часу і щоби я зателефонувала нагадати йому