Читати книгу - "Нічний цирк"

Через навколишню білизну нелегко помітити, що все в саду стало прозорим.

Марко дивиться на свої руки. Долоні трохи тремтять, але справляють враження звичайних людських долонь. Костюм і досі темний і не пропускає світла.

Хлопець простягає руку до найближчої троянди, і пальці проходять крізь пелюстки, відчувши лише слабенький опір, наче занурилися у воду, а не в кригу.

Він роздивляється квітку й раптом чує зітхання за спиною.

Селія затуляє долонями рота, не в змозі повірити своїм очам. Вона так часто уявляла собі Марко в Крижаному Саду, коли самотньо блукала між квітами з льоду, але тепер, попри чорний костюм на тлі альтанки з блідими трояндами, хлопець здається примарним.

А відтак він повертається й дивиться на неї. Щойно побачивши Маркові очі, Селія забуває про всі свої сумніви.

Якусь мить він здається таким юним, що дівчина впізнає в ньому хлопчика, яким він був задовго до їхньої зустрічі, у ті часи, коли вони вже були пов’язані, але ще далекі одне від одного.

Вона хоче сказати йому так багато. Розповісти про те, що боялася не сказати ніколи. Але насправді важливою здається одна-єдина фраза.

— Я кохаю тебе, — каже Селія.

Слова луною ширяться в наметі й шурхотять у замерзлому листі.

Коли дівчина наближається, Марко не може відвести від неї очей, вважаючи все лише сном.

— Я думала, що загубила тебе, — тремтячим голосом шепоче вона, підійшовши.

Вона здається такою ж реальною, як він, а не прозорою, наче сад. На білому тлі Селія промениться розмаїттям кольорів — сяє яскравим рум’янцем на щоках і темними очима, у яких бринять сльози.

Він простягає руку до дівочого обличчя, лякаючись, що пальці пройдуть крізь неї так само легко, як крізь троянду.

Але вона виявляється справжньою, теплою й живою. І відчуття полегкості збиває з ніг.

Марко притискає до себе дівчину, сльози падають їй на волосся.

— Я кохаю тебе, — каже він, коли до нього повертається голос.

Так вони й стоять, обійнявшись, не в змозі відпустити одне одного.

— Я не могла дозволити тобі цього, — каже Селія. — Не могла дозволити піти.

— Що ти зробила? — питає Марко. Він досі не певен, чи розуміє, що сталося.

— Я використала цирк за якір, — пояснює дівчина. — Не знала, чи це спрацює, але не могла дозволити тобі піти. Я мусила спробувати. Я намагалася взяти тебе із собою, а потім виявила, що тебе немає, і думала, що загубила тебе.

— Я тут, — заспокоює Марко, гладячи її волосся, — я тут.

Вигнання з фізичного світу й поява в замкнутому просторі виявляються зовсім не такими, як він очікував. Марко не почувається ув’язненим, а просто відділеним від усього, наче вони із Селією існують паралельно до цирку, а не всередині нього.

Хлопець роздивляється дерева, довгі замерзлі вербові гілки, що водоспадами ллються на землю, фігурно підстрижені кущі, що, наче привиди, вишикувалися вздовж доріжок.

І лише тоді помічає, що сад поступово тане.

— Вогнище згасло, — каже Марко. Тепер він відчуває порожнечу. Цирк тисне на нього, як мряка. Йому здається, що він може простягнути руку й торкнутися залізної огорожі, хай там як далеко вона знаходиться. Майже не придивляючись, він помічає паркан і може оцінити відстань до нього, бачить кожен намет, навіть темне подвір’я, де стоїть Тсукіко. Він відчуває увесь цирк так само чітко, як дотик сорочки до шкіри.

І лише Селія здається сліпучо яскравою.

Але її сяйво тремтить, воно таке ж тендітне, як вогник свічки.

— Ти не даєш цирку розпастися на шматки, — здогадується він.

Селія киває. Лише зараз вона відчула тягар на своїх плечах, і впоратися з ним без вогнища стало значно важче. Дівчина не може зосередитися достатньо, аби все трималося на своїх місцях. Дрібні деталі вже починають танути і скрапувати, наче крижані квіти навкруги.

І вона знає: якщо цирк розпадеться, вона вже не зможе його полагодити.

Дівчина здригається і, хоча їй вдається заспокоїтися, коли Марко притискає її міцніше, руки й далі тремтять.

— Облиш це, Селіє.

— Не можу, — шепоче вона. — Якщо я відпущу його, він обрушиться.

— І що тоді буде з нами? — питає Марко.

— Не знаю, — зізнається Селія. — Я підвісила його в невагомості. Але він не може існувати без нас. Цирку потрібен янгол-охоронець.