Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

двору, Фредерікс[269]. Тоді на приступці вагона з'явився справді Микола. Він кап-у-кап був схожий на свої портрети. «Ур-р-ра-а-а!» — одчайдушно зарепетували ми. Микола Другий приклав руку до козирка і посміхнувся. Гімназичні кашкети рясно злетіли в небо. Хвилини дві Микола тримав руку біля козирка й ворушив губами. Він щось намагався нам сказати. Можливо, якраз ті запитання, які так ретельно вивчав з нами директор. Але це було неможливо — ми горлали «ура!» безперестану і шпурляли кашкетами вгору. Микола махнув рукою і пішов у вагон… Коли поїзд рушив і ми нарешті перестали кричати «ура!», ми раптом побачили директора. Він стояв під ліхтарем і заливався рясними сльозами. Немовби йому щойно виставлено «три» за поведінку. Група підлабузників і підлипайл тіснилася довкола нього. «Що з вами, Іродіоне Онисифоровичу?» — сам мало не плакав Едмуид Хавчак. Директор поклав руку Хавчакові на стрижену голову, шморгнув носом і спробував обтерти сльози хустинкою:

— Детки, детки, — прохлипав директор, — вы еще столь молодые, а уже сподобились увидеть сей прекрасный лик. А мне только на пятдесят пятом году жизни выпало счастье лицезреть нашого царя-богоносца!.. — Він молитовно звів засльозені очі догори. — Господи, ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром…

Ні, знімати червону стрічку не годилося!

Але, поки ми пробували розмислити над усіма подіями і словами інспектора, нова поява ошелешила нас. Двері розчинилися втретє, і на порозі з'явився якийсь чоловік у чорній шинелі і з руденькою борідкою. Кінець світу! Чужі люди почали заходити до гімназії і просто в шинелях і калошах вдиратися до класів. Через ліве плече і спіраллю довкола лівої руки у чоловіка в чорній шинелі була обкручена, немов аксельбант, широчезна й довжелезна червона бинда. Петлиці на шинелі були блакитні — студентські.

Не переступаючи порога, студент змахнув правою рукою.

— Товариші! — гукнув він.

— Урррааа! — заревли ми диким, надприродним ревом йому назустріч.

По-перше, то був Митька Ізвольський. Ми знали всі, що три місяці тому його заарештовано і він зник. По-друге, на плечі й довкола руки в нього були широчезні червоні бинди. Такі самі червоні, як і наші стрічечки на третіх ґудзиках. По-третє, це був справжній чоловік, із справжнього світу, звідти, де люди живуть повним життям, а не тільки учать уроки і дістають одиниці. Ось хто розповість, з'ясує і розтлумачить нам усе, чисто все. Ось хто порадить нам, чи важити нам усім майбутнім життям для непоправного кроку І, нарешті, з порога класу нам кинуте якесь несподіване, надзвичайне, вперше чуване слово:

— Товариші!

Ми — товариші! Це до нас сказано — товариші. Сам Митька Ізвольський назвав нас товаришами! Ура!!!

— Товариші гімназисти! — гукнув Ізвольський. — Виходьте всі на вулицю!.. Приєднуйтесь до повсталого народу!.. В Петрограді революція!

Серця наші тьохнули. Революція!

— Кровожерливому самодержавству кінець! — вигукував Митька Ізвольський. — Хай живе свобода!

Лавиною ми рушили до дверей з усіх інших класів вже висипали на коридор. Педагоги полохливо й розгублено тулилися до стін. Митька Ізвольський підбігав до кожних дверей і вигукував свій заклик. Очі його горіли, волосся, борода й червона бинда розвівалися.

— На вулицю!.. Маніфестацію!.. Демонстрацію!.. Ура!.. Було весело, захватно й незрозуміло. В грудях захлиналося й завмирало.

На чолі з Митькою Ізвольський ми посипалися на вулицю. На під'їзді ми підхопили Митьку й понесли попереду на плечах з одчайдушним лементом і свистом. Митька стояв, розмахуючи руками, і теж щось репетував. Але чути його вже не було. Кашкет він загубив.

Раптом з гімназичних воріт виринуло кілька постатей. Вони бігли просто до пас. Попереду були Федір Козубенко і Стах Кульчицький. Стах був молодший Броньчин брат. З гімназією йому не поталанило, він уже два роки працював у депо за слюсарського учня. Відносини між братами були досить чудні вони майже ніколи не бачилися, коли ж і зустрічались ненароком, то негайно ж закачували рукава і починали один одного лушпарити Бронька зневажав брата-«босяка», Стах відплачував ненавистю до «карандаша-задаваки» За Федором і Стахом бігло ще чоловік п'ять молодих робітників.

— Робітники! — заревів Митька, спиняючи нас і їх величним помахом руки. — Пролетаріате! Революційна інтелігенція іде, щоб плече в плече умерти на барикадах за свободу!..

— Ура! — завищали ми.

Федір, Стах та інші робітники зірвали кашкети і замахали до нас. Федір вхопився за штахет і підтягся вгору. За мить він вже стояв на прузі. Він махнув рукою, і крики довкола притихли.

— Хлопці! — гукнув Федір. — Місто повис поліції і жандармів! Петроградські робочі вже розквиталися з своїми! Наші з депо і вагонних майстерень вже почали обеззброювати барбосів і фараонів! Хто з вас не боїться!..

Вибух обурення не дав йому докінчити… Ми — боїмось? Федір сплигнув додолу і побіг. Ми кинулися слідом. Крик, свист, лемент бігли за нами вслід. На бігу Федір про щось перегукувався з Зіловим і Стахом Кульчицький.

І от коли ми всією оравою завернули за ріг, ми раптом побачили тих, кого роззброювати кликав Федір Козубенко. Від залізничного тунелю просто до нас ішли п'ятеро поліцаїв. Четверо йшло по двоє, а п'ятий, унтер, попереду і трохи збоку. Бляхи їхні блищали. Шаблі гриміли по тротуару.

Ми стали враз. Ми враз заніміли.

Поліцаї простували до нас. Їхній вигляд здавався рішучим і войовничим — шаблюки, револьвери, свистки. Правда, їх було п'ятеро, а нас принаймні півста. Втім, півста патронів до наганів у них, безперечно, знайшлося б…

— А як же їх роззброїти, раз вони озброєні? — запитав хтось.

— Якби не були вони озброєні, то не треба було б їх і роззброювати! — сердито огризнувся Федір.