Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Раніше, ніж їх повісять 📚 - Українською

Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

467
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Раніше, ніж їх повісять" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 138 139 140 ... 174
Перейти на сторінку:
class="p1">Троє офіцерів зачаровано подивилися на нього.

— Трясця його матері, — пробурмотів Каспа.

Брінт вирячив очі.

— Як ти його здолав?

— Я його не здолав. Та дівчина, про яку я вам розповідав...

— Так?

— Вона вибила йому мізки молотом. Урятувала мені життя.

— Трясця його матері, — пробурмотів Каспа.

— Ого, — важко відкинувся назад Брінт. — Схоже, то неабияка жінка!

Вест насуплено вдивився в келих у себе в руці.

— Можна й так сказати. — Він згадав, як Катіль спала біля нього, як її дихання торкалося його щоки. Неабияка жінка. — Справді можна.

Він допив свій келих і підвівся, повернувши меч північанина за пояс.

— Ти йдеш? — запитав Брінт.

— Мені треба про дещо подбати.

Джеленгорм підвівся разом із ним.

— Мушу тобі подякувати, полковнику. За те, що послав мене з листом. Схоже, ти мав рацію. Я нічим не міг зарадити.

— Ні. — Вест глибоко вдихнув і шумно видихнув. — Там ніхто нічим не міг зарадити.

Ніч була тиха, свіжа й холодна, і Вестові чоботи ковзались і чвакали в наполовину замерзлому багні. Там і тут палали багаття, а довкола них у пітьмі юрмилися люди, закутані у весь свій одяг, їхнє дихання клубочилось, а мерехтливе жовте сяйво освітлювало худі обличчя. Одне багаття на схилі над табором палало яскравіше за інші, і Вест тепер, вихляючи через сп’яніння, попрямував туди. Біля багаття він побачив дві сидячі постаті, що з його наближенням стали чіткішими.

Чорний Доу палив люльку, із його лютої усмішки курився дим чаги, між його схрещеними ногами була затиснута відкрита пляшка, а кілька порожніх були розкидані в снігу неподалік. Вест чув, як правіше, у пітьмі, хтось співав північною. Голос був громоподібний, низький і співав дуже погано.

— Розтяв він до кісток його-о-о-о. Ні. Його-о-о-о. До кісток... заждіть.

— Як ви тут? — запитав Вест, простягнувши руки в рукавичках до тріскотливого полум’я.

Тридуба радісно всміхнувся йому, злегка погойдуючись уперед-назад. Вест замислився, чи не вперше він бачить, як цей старий воїн усміхається. Він тицьнув великим пальцем на підніжжя пагорба.

— Тул відливає. І співає. Я нажлуктився в гівно. — Він повільно впав горілиць і захрустів снігом, широко розкинувши руки й ноги. — А ще курив. Змок до нитки. Я, бля, мокрий, як та Крінна. Де ми, Доу?

Доу з роззявленим ротом примружено поглянув із-за багаття, так, ніби дивився на щось далеке.

— Та десь у сраці світу, — відповів він, помахавши люлькою. Захихотів, узявся за чобіт Тридуби й потрусив ним. — А де ще нам бути? Не хочеш, Лютий?

Він пхнув люльку Вестові.

— Гаразд.

Він посмоктав мундштук і відчув, як дим кусає йому легені. Кашлянув у морозне повітря бурою парою та знову затягнувся.

— Давай сюди, — сказав Тридуба, сів і вихопив люльку в нього з рук.

Із пітьми долинув гучний розкотистий голос Тула, що жахливо фальшивив.

— Сокирою змахнув він... що там? Сокирою змахнув він... сука. Ні. Заждіть...

— Ви знаєте, де Катіль? — запитав Вест.

Доу хитро на нього глянув.

— О, вона десь поблизу. — Він махнув рукою на купку наметів вище на схилі. — Гадаю, там.

— Десь поблизу, — повторив Тридуба й стиха захихотів. — Поблизу.

— Кривава... Дев’ятка! — забулькотіло з-поміж дерев.

Вест спустився зі схилу за слідами, попрямувавши до наметів.

Дим уже на нього діяв. Голова в нього спорожніла, ноги рухалися легко. Ніс уже не морозило, а лиш приємно пощипувало. Він почув жіночий голос, який тихо сміявся. Широко всміхнувся, наблизився до наметів іще на кілька кроків, захрускотівши снігом. Із одного з них крізь вузьку щілину в тканині лилося тепле світло. Сміх погучнішав.

— Хм... хм... хм...

Вест насупився. На сміх це не скидалося. Він підійшов ближче, всіляко стараючись не шуміти. У його стуманілий розум забрів ще один звук. Уривчасте гарчання, схоже на гарчання якоїсь тварини. Він підкрався ще ближче й нагнувся, щоб зазирнути в щілину, не наважуючись навіть дихати.

— Хм... хм... хм...

Він побачив голу жіночу спину, що, звиваючись, рухалася вгору-вниз. Спина була худа: він бачив, як під час руху в ній стискаються сухожилля та пересуваються під шкірою вузлики її хребта. Ще ближче — і він побачив волосся жінки, кудлате, темне й неохайне. Катіль. Із-під неї в бік Веста стирчала пара жилавих ніг. Одна стопа, що ворушила товстими пальцями, була так близько, що він майже міг до неї дотягнутися.

— Хм... хм... хм...

Під пахву жінки ковзнула одна рука, тим часом як друга обняла її під одним коліном. Пролунало тихе гарчання — і закохані, якщо їх можна було так назвати, плавно перекотилися так, що вона опинилася знизу. У Веста відвисла щелепа. Побачивши голову чоловіка збоку, він витріщився на неї. Це різке щетинясте підборіддя не можна було сплутати ні з чим. Шукач. Його дупа стирчала в бік Веста й рухалася туди-сюди. Катіль учепилась однією рукою в одну волохату сідницю, стискаючи її в такт рухам.

— Хм... Хм... Хм!

Вест затиснув рота однією рукою й вибалушив очі, вжахнувшись і водночас дивним чином збудившись. Він безнадійно застряг між бажанням постежити за цим і бажанням утекти і, не думаючи, зупинився на останньому. Відступив на крок, зачепився ногою за кілок намету й розтягнувся з придушеним криком.

— Якого хріна? — почув він ізсередини. Квапливо підвівшись і розвернувшись, він поплентався крізь сніг у пітьмі й почув, як відкинули запону намету.

— Хто це з вас, гади? — заревів північною згори голос Шукача. — Це ти, Доу? Та я тебе уїбу!

Високогір’я

  амані гори, — видихнув брат Лонгфут шанобливо стишеним голосом. — Воістину розкішне видовище. — Думаю, воно сподобалося б мені більше, якби мені не треба було на них лізти, — пробурчав Лоґен.

Джезаль цілком із ним погоджувався. Характер місцевості, якою вони їхали, змінювався день за днем: то степ із положистими схилами, то дещо горбкуваті рівнини, то посічені пагорби, всіяні голим камінням і понурими купками чахлих деревець. На віддалі постійно маячили тьмяно-сірі обриси гірських вершин, які щоранку ставали більшими й чіткішими, аж поки не почало здаватися, ніби вони проштрикують насуплені хмари.

Тепер вони сиділи просто в їхній тіні. Довга долина з нестійкими деревами та звивистим струмком, якою вони

1 ... 138 139 140 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раніше, ніж їх повісять», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Раніше, ніж їх повісять"