Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Не втямлю, це якась маячня! Гаррі розповідав мені про матір! І частенько. Нічого не розумію. Мати била Нолу! Він так мені казав! Казав: била і топила.

— А зараз що він каже?

— Недоступний. Я йому разів десять намагався зателефонувати цього вечора. Від нього вже два місяці — жодної звістки.

— Дзвоніть іще! Викручуйтеся, як хочете! Побалакайте з кимось, хто може вам відповісти! Знайдіть пояснення, яке я завтра вранці зможу дати журналістам, коли вони на мене насядуть.

О десятій вечора я врешті зателефонував Ерні Пінкасові.

— А з чого ти зробив висновок, що її мати була жива? — запитав він.

Мені аж недобре стало. І я відповів, мов дурник:

— Ніхто мені не казав, що вона померла!

— Але ж тобі ніхто й не казав, що вона жива!

— Казав! Гаррі казав.

— Отже, він тебе підставив. Панотець Келлерґан перебрався до Аврори сам, із донькою. Матері з ними не було.

— Геть нічого не розумію! Я зараз таки звихнуся. І хто я після цього?

— Гівняний писака, Маркусе. Одне можу сказати: тут у нас це насилу проковтнули. Цілісінький місяць ми дивилися, як ти пишаєшся в телевізорі й у всіх часописах. І всі сказали, що ти мелеш дурню.

— Чому ніхто не попередив мене?

— А про що тебе попереджати? Спитати, чи не сядеш ти в калюжу, написавши про матір, яка натоді вже давно померла?

— Від чого вона померла? — запитав я.

— Хтозна.

— А як же музика? І побої? У мене є свідки, які все підтвердять.

— А про що вони свідчитимуть? Про те, що панотець вмикав радіо на всю гучність, щоб спокійнісінько лупцювати доньку? Авжеж, ми підозрювали це. Але ти в своїй книжці пишеш, що панотець Келлерґан ховався в гаражі, поки матінка гамселила Нолу. А річ у тім, що матері в Аврорі ніколи не було, бо вона померла ще до переїзду. То як можна вірити всьому тому, що ти пишеш у книжці? І ще ти пообіцяв включити мене в перелік тих, кому висловлюєш подяку…

— То я і включив!

— Ти написав у переліку інших імен «Е. Пінкас, Аврора». А я хотів, щоб моє ім’я було великими літерами. Я хотів, щоб про мене говорили.

— Що? Але…

Він кинув слухавку. Барнаскі дивився на мене з люттю. Сказав, погрозливо тицяючи пальцем:

— Ось що, Ґольдмане, завтра ви першим рейсом летите в Конкорд і все там залагоджуєте.

— Рою, якщо я з’явлюся в Аврорі, вони мене роздеруть на клапті.

Він силувано реготнув і відказав:

— Добре, якщо просто роздеруть.

Невже дівчинка, яка розбуркала Америку, народилося у хворобливій уяві письменника, якому забракло натхнення? Як можна було пропустити таку важливу подробицю? Інформацію «Конкорд Джеральд» підхопили всі мас-медіа, і правда про справу Гаррі Квеберта опинилася під сумнівом.

У п’ятницю, 24 жовтня, я сів на вранішній рейс до Манчестера. Прилетів одразу по обіді й, узявши напрокат авто в аеропорту, подався простісінько до Конкорда, в Головне управління поліції, де на мене чекав Ґегаловуд. Він розповів усе, що зумів з’ясувати про минуле життя родини Келлерґанів у Алабамі.

— Девід і Луїза Келлерґани одружилися 1955 року. Він був священиком успішної парафії, і дружина допомагала зробити її ще кращою. 1960 року народилася Нола. Потім кілька років не було нічого цікавого. Та якось літньої ночі 1969 року в його домі спалахнула пожежа. Дівчинку останньої миті пощастило врятувати, а мати загинула. За кілька тижнів священик покинув Джексон.

— За кілька тижнів? — вигукнув я.

— Так. І вони перебралися до Аврори.

— Чому ж тоді Гаррі казав мені, що Нолу била мати?

— Мабуть, то був батько.

— О ні! — вигукнув я. — Гаррі казав, що таки мати! То була мати! У мене й записи збереглися!

— То послухаймо ті записи, — мовив Ґегаловуд.

Диски я мав із собою. Порозкладав їх на столі і спробував зорієнтуватися за наліпками на конвертах. Розсортував я їх досить ретельно, за людьми і датами, та потрібного запису чомусь не було. Тоді я витрусив із торби все, і нарешті знайшов іще один диск, без дати. Відразу вставив його в плеєр.

— Дивно, — сказав я, — чому я не поставив тут дату?

Увімкнув пристрій. Мій голос промовив, що сьогодні вівторок, 1 липня 2008 року. Я записував Гаррі у в’язничній залі для побачень.

— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?

— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?

— Так.

— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.

— Не турбуйтеся.

— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б'ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.

— Звільнити?