Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

— Ваша Величносте! — одягнений, як хвіст павича, церемоніймейстер з'явився в дверях кабінету абсолютно безшумно. — Пер Імперії, граф Арктуріанський запитує аудієнції!

— Ага! З'явився! — Алекс-сандр ІІІ підвівся з крісла. — Тягни його сюди!

Церемоніймейстер уклонився, озирнувся, подав знак і відступив убік.

Зазвичай манірний і навіть чепурний метр Нік-кита зараз являв найяскравіший приклад нехлюйства для всіх курсантів будь-яких військових училищ. Він не просто увійшов до кабінету, влетів з розбігу, як форвард вривається до штрафного майданчика, сподіваючись перехопити гольовий пас. Очі його виблискували чи то торжеством, чи полум'ям безумства.

Кир-рил швидко ступив уперед і на третину корпусу загородив собою патрона. Не професійний охоронець, але як будь-який яничар, який має відповідну підготовку, Вест теж зайняв зручну для захисту імператора позицію з іншого боку.

— Ваша Величносте! — голова СВВІБ не впав на коліна, не забив головою об підлогу і навіть не стукнув кулаком у груди. Так, він розчервонівся, захекався і важко дихав, але поводився лише як людина, що поспішала з важливою звісткою. Він навіть на Климука особливої ​​уваги не звернув, хоч не міг не розуміти: що це для нього означає?

— Ваша Величність!

— У тебе є виправдання? — здивувався Олекс-сандр III. — Гаразд, викладай. Мене недаремно називають «Справедливим».

— Виправдання?.. — метр Нік-кита збився. Потряс головою, глянув на Климука. — Ви про сина? Це Алекс-сандр. Не потрібно жодної експертизи. Головою відповідаю. Але, я так розумію, що про Еннемі вам ще не повідомляли?

— Ніку! — гаркнув імператор. — Ти остаточно здурів?!

— Ваша Величносте! — церемоніймейстер знову з'явився в кабінеті. — До вас маршал Савицький, головнокомандувач об'єднаних сил Космофлоту імперії. Начальник Генерального штабу генерал-полковник Айсберг та шеф ГРУ.

— Нехай почекають, — скривився Олександр III. — Ми ще з головою СВІБ не закінчили.

— Прийміть їх, Ваша Величність… — метр Нік-кита кілька разів швидко кивнув. — Думаю, вони з того ж приводу. І в цій ситуації Вам краще почути цю звістку від них.

— Ну, гаразд… — нетерпляче махнув рукою імператор. — Клич… А ти не тягни кота… Викладай. Генерали потім підтвердять.

— Як накажете… — метр Нік-кита провів рукою по обличчю, наче стирав з нього втому. — Дві години тому, в районі скупчення Стрільця, крейсер без розпізнавального коду знищив трансгалактичний круїзний лайнер «Сади Семіраміди». На борту якого, крім екіпажу та персоналу, було півтори тисячі пасажирів. Списки загиблих уточнюються…

— Що?!

— Ваша Імператорська Величносте. Накажіть увімкнути телевізор. Зараз усі канали транслюють лише одне — запис із супутника спостереження у цьому регіоні. Але майте на увазі, те що ви побачите, не справа Белони. Це справжні еннемі… Чужинці.

— Кир-рил!

Тихо зашаруділи штори, закриваючи віконні отвори. А одна зі стін малого кабінету замерзла синню.

На тлі чорноти нічного неба, підсвічений міріадами сріблястих крапок, велично і неквапливо рухався круїзний лайнер, що найбільше нагадував величезного синього кита. Як і морський велетень, такий же потужний, впевнений, що не побоюється нічого у всій нескінченній акваторії Всесвіту.

На невелику тінь, що рвонулася йому навперейми, як торпеда ніхто й уваги не звернув, поки вона не увійшла до фокусу, аж тепер прибравши конкретних обрисів. Цей зореліт був набагато меншим за розмірами, а хижими, стрімкими обводами викликав у пам'яті ще одного мешканця морів. Вбивцю китів — косатку.

Другий зореліт вийшов на траверс круїзному лайнеру та завмер.

Завмерли і всі ті, хто зараз перебував у кабінеті Імператора.

В'язка тривожна тиша ставала тільки густішою і важчою з кожним вдихом, з кожним завмираючим биттям серця.

Трагедія сталася, коли умовні траєкторії руху обох зорельотів перетнулися.

Величезний корпус трансгалактичного лайнера раптом поплив, втрачаючи стрункість. Потім буквально на очах розпух, як мильна бульбашка, і луснув… Цілком беззвучно, не страшно і дещо кіношно, як усе, що відбувається у вакуумі. Залишивши після себе хмару дрібного пилу, трохи більшого за розсип сріблястих зірок. Ця хмара теж ширилася, розпухала, росла, втрачаючи щільність і чіткість, як туман, що роздмухується вітром, або дим над багаттям.

І тільки той, хто знав Космос не з екрану відео, розумів, що це не пил, а уламки корпусу зорельота, частини обладнання, друзки меблів і… тіла.

Тисячі останків, ще мить тому живих чоловіків, жінок і дітей, які навіть не встигли злякатися і зрозуміти, що вони вже померли. Туристи, котрі нічого не підозрюючи, насолоджувалися перельотом, відпочиваюча і несуча вахту команда лайнера — люди, перетворені на крижані статуї та брили космічним холодом раніше, ніж їх розірвав на клапті стрибок у різниці вакууму Космосу та внутрішнього тиску.

Неприкаяні душі, приречені віками блукати безмежними просторами, у пошуках останнього притулку… Як вічний надгробок і пам’ять ненависті, безумству і глупоти.

Південне. Липень-жовтень 2013