Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Сум’яття охопило Ерагона, коли він глянув угору на скелю Кутіан.

«А й справді, хто я?» — спитав він сам себе.

ВЕСЬ СВІТ — ЛИШ ІЛЮЗІЯ

Насуада сміялась, коли зоряне небо закружляло довкола неї і вона почала стрімко падати в ущелину сонцесяйного білого світла.

Вітер шарпав її волосся, сорочка вільно тріпотіла так, що нерівні краї рукавів поляскували, мов батоги. Безліч великих кажанів, чорних й наче як мокрих, сновигало навколо неї, впинаючись зубами в її й без того болючі рани. А вона все одно сміялась.

Аж ось ущелина почала ширшати, і світло поглинуло Насуаду, засліпивши її на якусь мить. Коли ж очі нарешті призвичаїлись, вона зрозуміла, що стоїть у Кімнаті Провидиці й дивиться на себе, лежачу й прикуту до кам’яної плити попелястого кольору. Біля її обм’яклого тіла стояв Галбаторікс — високий, широкоплечий, з тінню замість обличчя й короною темно-червоного вогню на голові.

Він повернувся до неї і простягнув руку в рукавичці:

— Ходи сюди, Насуадо, донько Аджихада. Облиш свою гордість і присягни мені на вірність. Тоді я дам тобі все, чого ти захочеш.

Насуада криво посміхнулась і кинулася до нього, простягнувши руки вперед. Ще мить — і вона змогла б схопити його за горло, та король розтанув у хмарці чорного туману.

— Усе, чого я хочу, це вбити тебе! — крикнула вона, звівши погляд до стелі. Кімната задзвеніла голосом Галбаторікса. Здавалось, він лунав з усіх боків водночас:

— Ну, тоді ти залишишся тут, аж доки не усвідомиш своєї помилки.

* * *

Насуада розплющила очі. Вона все ще лежала на кам’яній плиті, її зап’ястки й щиколотки були прикуті, а рани страшенно боліли. Дівчина насупила брови. Що то було? Сон чи вона й справді щойно розмовляла з королем? Насуада не могла сказати напевно. Аж раптом в одному кутку кімнати вона побачила в’юнкий паросток зеленої виноградної лози. Він стрімко пробивався поміж розмальованими кахлями, розсуваючи їх. Ось біля нього з’явився ще один, потім іще й іще… Вони проростали крізь стіну знадвору й, розповзаючись по підлозі, вкривали її зеленим зміїстим мереживом.

Насуада бачила, як паростки підповзають до неї. Зрештою, їй не було страшно. Дівчина навіть усміхнулася сама до себе:

«Оце й усе, що він зміг вигадати? Майже щоночі я бачу якісь страхіття».

Наче у відповідь на цю посмішку, плита під нею зникла десь у підлозі, і повзучі вусики щільно зімкнулись над нею. Вони закручувались довкола її рук і ніг, тримаючи їх міцніше за будь-які ланцюги. В очах у дівчини потемніло. Тим часом паростків над нею ставало все більше й більше — тепер єдиним звуком, який вона чула, був їхній шурхіт: сухий, мінливий, схожий на шерех сипкого піску.

Повітря навколо неї стало задушливе й гаряче. Ще мить — і дихати буде вже просто несила. Якби Насуада не знала, що ця виноградна лоза — всього лиш ілюзія, вона, мабуть, почала б кричати від жаху. Натомість дівчина плюнула в темряву й прокляла ім’я Галбаторікса. Уже не вперше. І звісна річ, не востаннє.

Світло… Золоте сонячне проміння заливає розлогі пагорби, вкриті полями й виноградниками. Вона стоїть на краю невеликого внутрішнього дворика, під ґратами, заплетеними квітучою повійкою. Її лоза здається до болю знайомою. Насуада одягнена в прекрасну жовту сукню. У правій руці кришталевий келих з вином, його мускусний смак надзвичайно приємний. Легенький вітрець дме із заходу. Повітря пахне теплом, затишком, свіжозораною землею…

— А, ось ти де! — чує Насуада голос за спиною.

Вона обертається й бачить Мертага, який крокує до неї з величного маєтку. У нього в руках так само келих вина. Мертаг одягнений у чорні панчохи й бордовий сатиновий дублет, прикрашений золотим візерунком. Інкрустований коштовним камінням кинджал звисає з його розкішного пояса. Волосся Мертага довше, ніж зазвичай. До того ж він виглядає таким спокійним і впевненим, яким Насуада його ще ніколи не бачила. І все це, а ще світло, що падає йому на обличчя, надає його образу надзвичайної краси й шляхетності.

Мертаг підходить до неї під ґрати й кладе руку їй на зап’ясток. Він робить це звично і з ніжністю.

— Пустунко, навіщо ти залишила мене наодинці з лордом Ферросом і його безконечними історіями? Мені довелося слухати його півгодини, перш ніж я зумів утекти, — він на мить замовкає, пильно дивиться на неї. Вираз його обличчя стає занепокоєний: — Ти часом не захворіла? У тебе якісь сірі щоки.

Насуада хоче щось сказати, та не в змозі вимовити ані слова. Вона взагалі не знає, як їй бути.

Чоло Мертага вкривають зморшки:

— Тобі знов було зле, так?

— Я… я не знаю… Не можу згадати, як я сюди потрапила… — Насуада бачить, як в очах Мертага зблискує біль, та вже за мить зникає.

Його рука обережно торкається її талії. Він обходить довкола неї, щоб змусити відвести погляд від горбистого краєвиду. Кількома ковтками Мертаг випиває вино.

— Я знаю, що це тебе бентежить… — тихо каже він. — Мені страшенно шкода, але… — Мертаг глибоко зітхає й легенько похитує головою: — Що ти пам’ятаєш останнє? Тейрм? Аберон? Облога Сітрі?.. Подарунок, що я тобі зробив тієї ночі в Еоамі?..

Якийсь жахливий холодок заповзає їй у душу.

— Урубейн, — ледь чутно шепоче вона. — Кімнату Провидиці… Це мій останній спогад.

На секунду Насуада відчуває, як здригнулась рука Мертага, але його обличчя залишається незворушне.

— Урубейн… — повторює він хриплуватим голосом, а потім дивиться їй у вічі.— Насуадо… Після Урубейна минуло вже вісім років.

«Ні-ні,— думає вона, — цього не може бути». Але ж усе, що вона відчуває і бачить, — таке реальне! Ось Мертагове волосся, що його злегка куйовдить вітер, ось запах ланів, доторк сукні до шкіри — усе це таке, як має бути. Та якщо вона справді тут, чому тоді Мертаг не пробує переконати її, вплинути на розум, як робив це раніше? Чи, може, він забув? Якщо пройшло вже вісім років, то він і справді міг забути свою обіцянку, дану колись у Кімнаті Провидиці.

— Я… — хоче сказати Насуада, та її перебиває жіночий голос:

— Пані!

Вона дивиться через плече й бачить доволі огрядну служницю, яка поспішає до них з маєтку.

— Пані! — каже служниця й присідає в реверансі.— Вибачте, що турбую вас, але діти дуже хочуть, щоб ви подивились, як вони грають для гостей п’єсу.

— Діти?.. — шепоче вона, дивиться на Мертага й бачить, що його очі вологі.

— Так, — відповідає він. — Діти… Четверо. Усі розумні, красиві й здорові… І