Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Швидко мийся, соня! — грубувато пожартував Антон. — А то, розіспалася, не добудишся. Наче війна скінчилася.

— Учора вже помилася, — сказала Зоська, квапливо натягаючи на панчохи мокруваті чоботи.

— Учорашнє не рахується. Хто першим снігом помиється, всю зиму простуди не знатиме. Ану!

Він зачерпнув рукою свіжого снігу і, підійшовши до Зоськи, натер її лоба і перенісся мокрим, холодним снігом.

— Ой, ой! Не треба!

— Нічого, привикай! Знадобиться.

Зоська пов'язала теплу сіру хустку, крадькома позираючи на Антона. Їй було трохи ніяково перед ним за їхню не зовсім звичайну ночівлю, його домагання і свою різкість учора, однак Антон тримався діловито й просто, начебто вони лише тепер зустрілися, й це заспокоїло Зоську. Обоє мовби домовилися не згадувати про маленький нічний інцидент, роблячи вигляд, нібито між ними нічого не сталося. Зосьці, щоправда, вдавалося гірше, в нього ж виходило якнайкраще. Наче він і не ночував із нею в цьому стіжку.

Антон підперезав військовим поясом свій рудий селянський кожушок, прискіпливим поглядом згори вниз окинув Зосьчину постать, і в його сірих очах з'явилася стурбованість.

— Ну як? Трохи обсохла?

— Обсохла. Тільки спідничка мокрувата ще.

— Висохне. На морозі все швидко сохне. Слухай, а попоїсти у тебе нема?

— Нема нічого, — винувато сказала Зоська. — Я ж у Озерках днювати думала. Там би й нагодували.

— Ого! Озерки ще он де! До Озерків півдня топати треба.

— Тепер що. Все одно спізнилася.

— А тобі від Озерків куди? — запитав Антон і трохи скосив на неї свої сірі на грубуватому обвітреному обличчі очі.

— Далі. В бік Німану. Слухай, а в Лунні гарнізон, кажуть? — з тривогою запитала вона.

— Гарнізон, еге ж. У Лунну йти не можна.

— Мені й казали — не можна. А я думала…

— Нічого й думати. Через Німан в іншому місці треба перебиратися. Тобі ж сказали в якому?

— Сказали, — тихо відповіла Зоська.

— Там і переправимося. Пароль же, знаєш, мабуть?

— Пароль знаю, — сказала Зоська і з тривогою в голосі загомоніла: — Слухай, давай сховаємо наган. Отут, у стіжку. А потім візьмеш, га?

— Ну, придумала! Навіщо ховати. Ще знадобиться.

— А раптом обшук! Бо коли знайдуть, то усе пропало. І як Дозорцев тобі дозволив наган брати?

— Буду я питати в Дозорцева. На плечах свою голову маю.

— Ой боюся я, — тихо сказала Зоська.

— Не бійся. За мене нема чого боятися. Коли я сам за себе не боюся.

— До речі, поганий сон бачила.

— Ну й дивачка! — розвеселився Антон, одягаючи рукавиці. — Як баба якась. А ще студентка, в технікумі навчалася.

— До чого тут технікум, дивак. Просто сон поганий. Неприємний.

— Я от ніяких снів не визнаю. Коли б я снам вірив, давно б копити відкинув.

— І тобі нічого не сниться?

— Сниться, чому ж. Різне. Та я нуль уваги. Куди ніч, туди й сон.

Зоська засунула руки в маленькі кишені сачка, невесело позираючи вдалечінь, куди пролягав їхній шлях. Все ж їй було холодно на вітрі в непросохлому одязі, й вона, мимоволі пересмикуючись, ледве стримувала дрижаки. Відомо, сни — забобони, але в їхньому становищі ці забобони дуже просто могли стати злою реальністю. Місяць тому дощової непогодної ночі в Сілецькому лісі Зосьці приснилося, що її наздоганяє вівчарка, закричавши вві сні, вона збудила Авдоніну, в наметі якої вони спали, і та, посміявшись над її дитячим переляком, сказала, що німці в таку непогоду навряд чи полізуть. А вони зранку якраз і полізли, мало не захопили зненацька сонний загін, добре, що хлопець-вартовий стріляв на узліссі, й Кузнецов устиг вивести загін за болото.

— Що сни! — зітхнувши, сказав Антон. — У житті гірше буває. Он учора біля їдальні стрічаю Куманця, писаря, каже: «Готуйся, Голубін, на гарнізон підемо». — «На який гарнізон?»«На Деречин, — каже, — поліцаїв викурювати, допомагати першотравневцям». Ти чула: знову, значить, наймитувати на дядю. Та ще з таким командиром.

Антон говорив розстроєно, майже злісно, і Зосьці стало незручно за непоганого загалом, хоча, може, і не дуже показного й не завжди вмілого нового командира загону, який ласкаво називав її донечкою.

— Так його ж зобов'язують. Міжрайцентр зобов'язує, що хіба сам усе вигадує? — спробувала вона захистити Шевчука.

— Зобов'язують, звичайно. І Кузнецова зобов'язували. Але Кузнецов був такий, що на нього де сядеш, там з нього і злізеш. Умів відбрикатися. Людей поберегти. А цей недотепа: наказали — єсть, буде виконано. А як — він поняття не має.

— От ти і підказав би, — не стрималася Зоська. — Ти ж старий партизан, із самої весни в загоні.

— З весни, еге. Навоювався вже, во! — відміряв він собі долонею до шиї. — Та я що? Я рядовий. Моє діло теляче.

— Звичайно, який з нього командир! Усе-таки він не військовий чоловік. Хоча і головою був.

— З німцями воювати —