Читати книгу - "Солодка смерть , Вера НюкМарт"

Сесія закінчилася більш менш вдало, дякуючи чому я змогла видихнути на повні груди і зважитися на виставлення всіх крапок над і. А тому порившись в своїй шухляді знайшла візитну карточку слідчого і задзвонила йому. Ми домовилися з ним на певного роду приховану зустріч в холі гуртожитку.

Далі я написала Мирославі, яка в той момент вже була в себе вдома, дуже довге повідомлення, що стосувалося розгадки справи пані Ірини Казимирівни, заборонивши їй будь-кому дзвонити і попросивши написати статтю з детальним поданням переказаних мною подій.

Надію ж попросила підкинути заклеєного листа під двері кімнати 203.

Оля та Галина нічого не підозрюючи відправилися на вокзал, щоб встигнути додому на свята, Надію ж я попросила залишитися і близько восьмої вечора відволікти увагу коменданта так, щоб він відійшов якнайдалі холу гуртожитку.

Подруга не була в захваті від моєї ідеї, але після мого тривалого ниття піддалася.

І от восьма вечора, в холі пусто та темно, моторошно.

─ Що ти не настільки відважна як тобі здалося? Чи залишати записку біля торта виявилося простіше? Як ти там написала…? Ах так, «Їж не бійся, не отруєне J» - весело пролунало з темного кутка, де стояла невеличка канапа.

─ Знаєш Романо, як для наглої вбивці, то ти надто скромно зараз себе подаєш.

─ Овва, я в тобі конкретно помилилася, маленька першокурснице, не така ти вже й дурна. Хоча й не дуже мудра, раз викликала мене сам на сам. Щоправда я звісно не прийшла сама.

Мороз прокотився у мене по спині, не зважаючи на те, що я розраховувала на подібний поворот подій. Все що мені залишалося, так це надіятися, що слідчий присутній і вчасно прийде мені на допомогу. 

Лампа на столику біля канапи засвітилася і я побачила як Романа притискається до плеча коханця, що і був причиною смерті пані Ірини Казимирівни.

─ Доброго вечора Сергію Миколайовичу, я так розумію ваша дружина не в курсі того, де ви шляєтеся, а головне з ким.

─ Ах ти ж ...

Мужчина стиснувши кулаки різко вскочив на ноги, проте Романа його потягла назад. 

─ Зачекай, давай спочатку дізнаємося як наша юна розумниця дійшла до певних висновків, - усміхнулася до мене дівчина, наче припрошуючи продовжувати.

Ще б пак, подумала я, раз здогадалася я хто є вбивцею, то звісно інші теж в стані до цього додуматися. А тому полишені докази їм дуже хотілося б знищити. От тільки вони не знали, що саме вивело мене на їхній слід. Проте, в тій самій мірі в якій вони потребували підказок, я потребувала їхнього зізнання, оскільки всі докази, що у мене були, були непрямими.

─ Ну що ж, гадаю ти пам'ятаєш нашу першу зустріч, як і ту суперечку, коли я вирішила допомогти тобі з книгами, з однієї саме випала рокова фотографія, на якій ти стоїш біля свого коханця. Проте твоє фото – це дві третіх від оригінальної світлини, відрізаною частиною якого є постать дружини пана Сергія Миколайовича, пані Людмили Любомирівни Веріцької, ректора університету імені Івана Франка.

─ Браво! - неочікувано вигукнув мужчина.

Не звернувши особливої уваги на його так би мовити похвалу, я продовжила.

─ Гадаю пані Ірину Казимирівну вбила Романа, отруївши її солодким, яке та так любила, а ви, - я звернулася до мужчини, ─ не знаючи, що жертва вже мертва, вштрикнули в її спину ножиці. Так чому ви вбили цю жінку?

─ Гадаю, що відповідь тобі відома, але гаразд, так як тобі і так недовго залишилося, то я тобі відповім. ─ Вона пхала носа, куди не слід. Щороку її манія нишпорення чужими шухлядами ставала все гіршою і звісно, що одного дня вона натрапила на це фото, проте я цього не знала, а тому позбулася його лиш після того, як воно трапилось на очі тобі. От тільки ти не мала тоді зеленого поняття хто такий Сергій, на відміну від цієї нишпорки, комендантші. 

Звісно вона нічого не могла мені пред’явити як звинувачення, а тому почала пильно приглядатися не лише до мене, а й до моїх речей та відвідувачів. Одного дня, спіймавши нас, розмріялася про краще життя та багатство. Заплативши старій видрі кілька разів, ми зрозуміли, що це бездонна яма, а тому не зговорюючись вирішили прибрати стару. 

─ Смішно вийшло, - втрутився чоловік ректора, ми не зговорювалися, проте скоїли напад в один і той же день, чи ж то не свідчення нашого призначення одне одному?

─ Продовжуй, - наказала мені Романа, відчуваючи якусь незрозумілу мені владу в своїх руках. 

─ Юльку ти вдарила, коли вона побачила, як ти підкинула під двері нашої кімнати записку адресовану Галині, на очі якій того злопам’ятного дня попався твій коханець. Юлька теж спробувала тебе шантажувати і ти недовго думаючи вирішила і її на всяк випадок теж позбутися...

─ От тільки не розрахувала сили і залегко її приголубила, бо та потрапивши в реанімацію все ж вижила, - з ноткою розчарування в голосі висловилася Романа. 

Я ж була іншої думки щодо Юльчиної везучості.

─ Наступна ваша помилка, це швендяння шпіталем, в якому опинилася Галина, - звернулася я до мужчини. ─ Якби ви не навідувалися туди мов по свячену воду, то швидше за все моя подруга подумала б що їй здалося. Але ж ні, ви хотіли впевнитися, що не залишили жодних хвостів. От тільки сталося не так як гадалося.