Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Я прокинулась, а її немає у неї в кімнаті. Ланцюжок на вхідних дверях було знято, тож я знаю, що вона вийшла цим шляхом. Я вирішила, що вона пішла на зустріч з подругами, тож не переймалася цим, поки не стало вже дуже пізно. Тоді я подзвонила в поліцію.

— Детектив Салдана сказав, що Трішія вкрала гроші з вашої сумочки. Скільки?

Джекі стривожено завовтузилася.

— Не знаю. Може, п’ятдесят доларів.

— Ви маєте якісь ідеї, чому вона пішла?

— Останнім часом вона зі мною небагато говорила. У нас з нею було кілька сварок.

— Через що?

— Та все, — вставив з відтінком втоми Рік. — Її оцінки. Куріння. Так званих друзів. Відтоді, як їй виповнилось чотирнадцять, тут настало якесь пекло.

— Це ти завжди чіпляєшся до неї через це, а не я, — каже Джекі.

— Мені здається, що зараз вона зла саме на тебе.

— Звісно, бо я її мама. Дівчатка-підлітки завжди валять усе на своїх мам. Це нормально.

— Якщо це нормально, то диво, що ще не всі дітлахи вішаються з народження. — Рік встає і згрібає зі стійки ключі від своєї машини.

— Куди ти?

— Я маю зустрітися з Беном щодо того проєкту в Квінсі. Я тобі казав.

— А як же вечеря?

— Перехоплю щось по дорозі. — Він похмуро дивиться на Джейн і неохоче киває. — Дякую, що зайшла, але не думаю, що тобі потрібно втручатися. Не знаю, що коїться з цим дівчиськом останнім часом, але вона повернеться додому, коли залишиться без грошей. Вона завжди так робить.

Ми всі мовчимо, коли він виходить з кухні. Неначе не наважуємося сказати щось, що його затримає. Відтак чуємо; як його машина гуркоче доріжкою, і я бачу, як тіло Джекі розслабляється на очах. Джейн кидає на мене погляд, що каже: «Чому ці люди досі одружені?». Те саме й мені спадало на думку не раз. Між ними не завжди було так. Я пам’ятаю, як вони обіймалися й цілувалися, коли тільки сюди переїхали, ще до народження Трішії. Іноді діти можуть зашкодити шлюбу.

— Я заходила на її фейсбук-сторінку, але вона мене заблокувала. Можете в це повірити? — питає Джекі. — Я питала в її друзів, і вони всі заявили, що й гадки не мають, де Трішія. Але ці підлітки, вони так добре оберігають секрети одне одного. Не знаю, каже вона їм брехати мені чи що. — Джекі опускає голову на руки. — Якби я хоч знала, з чого це все почалося. Чому вона така зла на мене. Наче перемкнуло. У вівторок вона прийшла додому зі школи, обізвала мене поганими словами і замкнулася у своїй кімнаті. А наступного ранку її вже не було.

— Куди вона пішла, коли втікала востаннє? — питає Джейн.

— Ховалася вдома в якоїсь подруги. Навіть батьки цієї дівчини не знали, що вона там, спить у спальні їхньої доньки. Іншого разу вона сіла на автобус до Нью-Йорка. Я дізналась про це лише тоді, коли вона подзвонила і попросила мене прислати грошей на квиток додому.

Джейн якусь мить вивчає Джекі, ніби намагаючись зрозуміти, про що тут не сказали. Що залишили «за кадром».

— Чому ви думаєте, що вона на вас зла, пані Теллі? — питає вона тихо.

Джекі зітхає й хитає головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Вона завжди була з характером.

— Тут, у будинку, щось сталося? Можливо, між ними з батьком?

— Ріком? Ні, вона б мені сказала.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — каже Джекі, але потім відвертається, роблячи свою заяву менш переконливою. Я думаю про Ріка Теллі з його золотим браслетом та зачесаним назад волоссям. Навряд чи йому до смаку дівчатка-підлітки. Ні, я уявляю його з кимось ставнішим та цицькатішим, кимось із гучним, дзвінким сміхом. Жінкою, якою колись була Джекі.

Джекі втуплюється в стіл із крихтами та засохлими плямами, і я бачу початок подвійного підборіддя, що відтягує вниз її обличчя. Це вже не та мила жінка, що переїхала сюди вісімнадцять років тому, щоб працювати в школі. Тоді вона була гарячим новим поповненням району, і я її недолюблювала. Навіть уникала її, бо знала, що вона привертає до себе погляди кожного чоловіка в окрузі, зокрема й мого Френка. Але тепер вона — просто налякана матір у пастці явно нещасливого шлюбу і більше не загрожує моєму шлюбові, бо у Френка вчепилася зубами вже інша лахудра.

Ми з Джейн не дуже говіркі, коли йдемо разом назад до мого житла. Вечір теплий, вікна відчинені, і я чую уривки розмов, дзенькання посуду та звуки телевізорів, що линуть з будинків. Це, може, не найкращий район у місті, але це мій район, і в цих скромних домівках живуть люди, яких я знаю, деякі з яких мені друзі, а деякі ні. Ми проминаємо оселю Леопольдів, і я бачу крізь переднє вікно Ларрі та Лорелею, що сидять поруч на своєму білому дивані, вечеряючи із таць перед телевізором. Чого б я ніколи не дозволила у моєму домі, бо вечеряти потрібно як слід, за столом.

Кожному своє. Навіть якщо це неправильно.

Ми підходимо до мого будинку, і через вулицю я бачу цього сивого лиса Джонаса, що з голим торсом качається у своїй вітальні. Всі ці вікна схожі на телеекрани, де для кожного, кому цікаво, розігруються справжні драми. «Канал 2531: Джонас, відставний «морський котик», що люто бореться з віком! Канал 2535: Леопольди на дивані — пара середнього віку, що намагається зберегти романтику! Канал 2533: Ґріни...»

Я не знаю, що сказати про Ґрінів.

Їхні жалюзі, як завжди, закриті, і крім якогось неясного силуету, що рухається повз вікно, я не можу розібрати нічого, що відбувається всередині.

— Ось їхній будинок, — кажу я Джейн.

— Чий?

— Тих людей, про яких я тобі казала. Шпигунів. Чи, може, втікачів.

Джейн зітхає.

— Господи, ма. Чи не поспішаєш ти з висновками?

— У цих людях є щось дивне.

— Бо вони не захотіли їсти твій