Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » В пошуках Аляски 📚 - Українською

Читати книгу - "В пошуках Аляски"

993
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В пошуках Аляски" автора Джон Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 62
Перейти на сторінку:
я дуже здивувався, коли переді мною сів ніхто як сам Кевін Ричман, у той час як черлідерки наших суперників (яким вкрай не пощастило з квітами, що символізують їхню школу: брунатне як лайно і жовте як сеча) намагалися розпалити азарт невеличкої групки підтримки, яка прибула разом зі своєю командою. Кевін обернувся і втупився в Полковника.

Як і майже всі п’ятиденки, Кевін одягався елегантно і вигляд мав такий, ніби приречений стати адвокатом-любителем-гольфу. Його білява чуприна була коротко пострижена з боків, а на маківці волосся стояло дибки: він намащував його такою кількістю гелю, що воно завжди здавалося мокрим. Я, звісно ж, ненавидів його не так, як Полковник,— він ненавидів з принципу, а принципова ненависть набагато дужча, ніж ненависть типу «даремно ви обмотали мене скотчем і кинули в озеро». Та поки він дивився на Полковника, я спробував залякати його поглядом, однак важко було водночас не згадувати про те, що він буквально два тижні тому бачив мою дупу, не прикриту нічим, крім боксерок.

— Ти наклепав на Пола з Марією. Ми помстилися. Мир? — запитав Кевін.

— Я на них не клепав. І Пампушечок однозначно на них не клепав, але ви все одно вирішили розважитися за його рахунок. Мир, кажеш? Гм, дай-но я швиденько опитування проведу на цю тему.

Чірлідерки сіли, притиснувши до грудей свої помпони, наче молилися.

— Чуєш, Пампушечку,— звернувся до мене Полковник.— Що скажеш щодо миру?

— Мені пригадується випадок, коли в Арденнах німці зажадали, щоб Штати здалися,— відказав я.— І я на цю пропозицію скажу те саме, що генерал Маколіф сказав тоді: «Маячня».

— Кевіне, ну от навіщо ти намагався вбити хлопця? Він же геній. Твій мир — маячня.

— Та годі тобі, чувак. Я же знаю, що це ти наклепав, а ми повинні були захистити честь одного з наших, а тепер кінець історії. Закриймо цю тему.

Здавалося, Кевін говорить щиро, можливо, справа була в тому, що Полковник уславився своїми приколами.

— Пропоную угоду. Назви якогось нашого президента, який уже помер. Якщо Пампушечок не знає його останніх слів, тоді мир. А якщо знає — ви до кінця свого життя проклинатимете той день, коли надзюрили в мої черевики.

— Це ідіотизм.

— Гаразд, ніякого миру,— і Полковник відкинувся на спинку сидіння.

— Добре. Міллард Філлмор,— озвався Кевін. Полковник швидко обернувся до мене, і в його очах я прочитав запитання: у нас був такий президент? Я лише посміхнувся.

— Коли Філлмор помирав, він був страшенно голодний. Але його лікар голодом намагався перебороти лихоманку абощо. Філлмор без угаву казав, як він хоче їсти, і лікар нарешті дав йому чайну ложечку супу. Філлмор мовив із сарказмом: «Доволі їстівно»,— і вмер. Миру не буде.

Кевін закотив очі й пішов собі, а мені спало на думку, що я міг би приписати Філлморові будь-які передсмертні слова, і Кевін, напевно, все одно б мені повірив, якби я промовив їх таким самим упевненим тоном: я пройнявся самовпевненістю Полковника.

— Це твій дебют у ролі гівнюка! — засміявся Полковник.— Я, звісно, тобі легку мішень приготував. Але все одно. Чудова робота.

Як на лихо, «Калверкрікські ніякі» того дня грали не з командою сліпоглухих. Ми грали з якоюсь християнською школою з центру Бірмінгема — їхня команда була укомплектована здоровезними як Гаргантюа мавпами з густими бородами й небажанням підставляти другу щоку.

Рахунок у кінці першої чверті був 20:4.

Й ось тут стало весело. Полковник виявився головним чірлідером.

— Сонце! — зарепетував він.

— СЯЄ! — відповів натовп уболівальників.

— Вітер!

— СВИЩЕ!

А потім усі хором:

— А У НАС ОЦІНКИ ВИЩІ!

— Наша школа — це супер-клас! — волав Полковник.

— ВАША ДОЛЯ — ГАРУВАТИ НА НАС!

Група підтримки наших суперників спробувала відповісти: «За вікном шалена спека! Грішників чекає пекло!» — однак ми завжди могли їх переплюнути.

— Сяде!

— СОНЦЕ!

— Гримне!

— ЗЛИВА!

— ВИ — ДЕБЕЛІ, МИ — КМІТЛИВІ!

Коли в якомусь куточку країни хтось збереться пробивати штрафний, фанати щомога казяться, репетують, тупотять ногами. Але зиску з цього ніякого, бо спортсмени звикають не звертати уваги на той гамір. І в «Калвер-Кріку» виробили іншу стратегію. Спочатку всі волали і репетували, як на нормальному матчі. А потім всі раптом казали: «Ш-ш-ш!» — і западала цілковита тиша. І коли ненависний суперник, який заволодів м’ячем, припиняв дриблінг і збирався кинути м’яча до кошика, Полковник підводився і кричав щось на кшталт:

— Заради Бога, поголи нарешті волосся на спині!

Або:

— Я прагну порятунку душі. Може, сповідуєте мене після кидка?!

До кінця третьої чверті тренер команди з християнської школи попросив тайм-аут і поскаржився судді на Полковника, сердито тицяючи пальцем на нього. Ми програвали з рахунком 56:13. Полковник підвівся.

— Що таке? Я вам заважаю?!

— Ти моїм гравцям заважаєш! — крикнув тренер.

— У ЦЬОМУ Й ІДЕЯ, ШЕРЛОКУ! — заволав Полковник у відповідь. Підійшов суддя й вигнав його з зали. Я пішов за ним.

— Мене вже тридцять сьомий раз поспіль викидають,— повідомив він.

— Чорт.

— Ага. Раз чи двічі мені доводилося йти на реально шалені витівки. Одного разу я вибіг на майданчик секунд за одинадцять до кінця і поцупив м’яча у команди суперника. Негарно вийшло. Але розумієш... Потрібно репутацію підтримувати.

Полковник обігнав мене, радіючи своєму вигнанню, і я потрюхикав за ним услід. Мені теж хотілося заробити собі репутацію і підтримувати її, хотілося стати кимсь яскравим. Але поки що я задовольнявся бодай знайомством з такими людьми, яким був потрібен так само, як ото кометі потрібен хвіст.

за сто вісім днів до

аступного дня доктор Гайд попросив мене затриматися після уроку. Поставши перед ним, я вперше усвідомив, наскільки в нього згорблені плечі, й він раптом здався мені дуже сумним і якимось старим.

— Тобі подобається цей предмет, так?

— Так, сер.

— На обдумування теорії буддистів про загальний взаємозв’язок у тебе буде ціле життя,— він вимовляв кожне речення так, наче написав усе заздалегідь, вивчив напам’ять, а тепер цитує.— Але визираючи у вікно, ти проґавив не менш цікаву буддистську тезу — що слід завжди й у всьому бути присутнім у сьогоденні — по-справжньому присутнім. Бути присутнім на уроці. А потім, коли урок закінчиться, бути присутнім отам,— сказав він, киваючи на озеро і пагорб.

1 ... 13 14 15 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В пошуках Аляски», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В пошуках Аляски"