Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Я чекав, коли це почнеться, коли вони зжеруть його, як той телефон зжер Тома.

Але цього не сталося.

Рій комах поступово здіймався в небо, а Товстун тягнув до них руки, ніби благав повернутися. Потім руки його опустилися, й він почвалав до мене із широкою усмішкою на обличчі.

— Що то було? — запитав я.

— То, — відказав Товстун, — були періодичні цикади.

— Ці комахи називаються періодичні цикади, — повторив Товстун, поїдаючи лазанью Дженні. — Вони абсолютно безпечні. Але їх просто дуже багато одразу. Бачили б ви, яким переляканим був Річард!

Дженні, Френк та Товстун розреготалися, а я відчув, як горять від сорому мої щоки. Я зиркнув на Товстуна, але він того не помітив та й базікав собі далі.

— Я зрозумів, що то періодичні цикади тієї миті, як побачив рій, а тоді згадав, що наступного тижня мій тринадцятий день народження.

— Напевно, це ті комахи, яких ми звемо просто цикадами, — сказав Френк, доливаючи ще води у склянку Товстуна. — Я ніколи не бачив їх, лише чув про них. А до чого тут твій день народження?

— Моя мама розповідала мені, що періодичні цикади роювалися, коли я народився. А вони це роблять щотринадцять років. — Товстун тріумфально усміхнувся й мав дуже задоволений вигляд, коли отак сидів за обіднім столом, у центрі уваги.

— Правда? — сказала Дженні, накладаючи ще лазаньї на тарілку Товстуна. — То що ж вони тоді роблять поміж роюваннями?

— Вони живуть під землею. Ніхто не знає, як вони визначають, що час вилазити, але вони якось це роблять, усі вони, в один і той самий час. Мільйони. І вони такі щасливі, бо нарешті мають крила! — Він аж сяяв, оглядаючи стіл, ніби перевіряв, чи усі його слухають. — Тож вони розважаються. Роблять дітей та кілька тижнів відкладають яйця. Знаєте що, місис Еловед? Це найкраща лазанья, яку я коли-небудь куштував.

— Дякую, Джеку. — Вона засміялась, але я помітив, що його вдалі лестощі влучили просто в яблучко. — Які чудові манери!

— Я серйозно! — він сказав із виразом дурнуватої щирості на обличчі.

— Ще кращі манери, — захихотів Френк і подивився на мене, ніби промовляючи, що мені є чому повчитися.

— Тож ти, мабуть, знаєш, що стається з цикадами, щойно вони закінчують свої веселощі? — запитала Дженні, спершись ліктем на стіл та впершись підборіддям у долоню. Вона дивилася на Товстуна так, ніби той негідник міг сказати їй щось таке, чого вона раніше не знала.

— Тоді вони помирають, — мовив Товстун.

— Я міг би й здогадатися, — відказав Френк. — Але ж не всі?

— Ага, — сказав Товстун. — Усі.

— Фух, — мовив я.

Інші троє здивовано подивилися на мене. Але що ще я мусив сказати? Я нічого не знав про періодичних цикад, я лише знав, що мене дуже дратувало, що Френк та Дженні готові були ковтати нудні історії незнайомця, але ж, очевидно, жодному моєму слову не вірили, коли я розказував про телефон, що пожирає плоть. Хай там як, я не був аж такий переляканий.

— Ах, що ж, — сказала Дженні, повернувшись до плити. — Усі ми колись помремо, тож ліпше хай би це вже сталося, поки ми добре проводимо час.

Я не погоджувався, на мою думку, краще було помирати, коли тобі кепсько. Але нічого не сказав.

— А все-таки, що ви робили коло того будинку? — запитала Дженні.

— Просто проходили повз, — відповів я, поки Товстун ковтав рештки їжі. Щелепа його працювала, перемелюючи їжу на крихітні шматочки. Він здавався таким само голодним, як і коли ми тільки сіли за стіл. Він закінчив, дочиста вишкрябавши тарілку виделкою, а тоді висьорбав залишки соусу, як... ну, як телефон.

Френк із хихотінням спитав:

— Десерту, хлопці?

Я чекав почути від Товстуна гучне: «Так!», але він натомість прибрав жалібного вигляду.

— Мама мені не дозволяє. У нашій родині ми легко набираємо вагу, тож солодощі мені можна лише по неділях.

— Ми розуміємо, — мовила Дженні. Вона нахилила голову та дивилася на Товстуна зі своєю співчутливою усмішкою. — Що ж, тоді ви обоє можете йти та погратися у Річардовій кімнаті.

— Дуже дякую вам за вечерю, містере та місис Еловед.

Я перекривив вишукані манери Товстуна за його спиною, але Дженні та Френк вдали, що не помітили.

— У що пограємо? — запитав Товстун, коли ми піднялися до моєї кімнати. Він сидів на одному з дитячих стільців перед скринькою для іграшок. Вони вже були там, коли я приїхав. Дженні та Френк ніколи не казали мені, навіщо, на їхню думку, підліткові дитячі меблі чи дерев’яний конструктор, і з якоїсь причини я ніколи їх про це не запитував. А тепер він був тут, сидів так, ніби володів цією кімнатою — ніби то його всиновили Френк та Дженні, а не мене.

— Ми пограємо у те, що зараз ти підеш додому, — сказав я.

Мені здавалось, що у тиші, яка запала, я чув віддалене дзижчання веселих цикад десь за відкритим вікном, яке скидалося на низьке гудіння електричної підстанції. Хіба дзижчання те було в моїй голові, симптом люті, якого я не пригадував раніше. І лють ця лише наростала від його вирячених очей.

— І ще одне. Ти нікому не скажеш про те, що я злякався. Ні у школі, ні деінде. Якщо розповіси, я розтовчу тебе, як бісового таргана. Тому що я не боявся. Це брехня! Зрозумів?

Він не відповів, але я побачив, як він ковтнув, а дзижчання у моїй голові дедалі гучнішало. Як і мій голос.

— Ти розумієш, Джеку Тарган?