Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

«Нехай життя йде своїм чином» – саме так Урліс і каже, повторюючи знову і знову.

Вона не приховує   наших стосунків. Її сім'я знає, хоча ніхто з них не порушує нашого усамітнення в лісі. Урліс допомагає їм на фермі, хоч їй це не подобається. Ліс – ось її стихія. Вона більше нагадує лісового духа, ніж дівчину. Дуже ексцентричну особу з собачим нашийником на шиї. Я розповів їй, що це за штука, але вона відповіла: не має значення. Бо зрячі більше не розводять собак –  останній собака в поселенні здох, коли мати Урліс, Лілех, була ще зовсім маленькою.

…Плакучий ліс насторожений. Він ніби не помічає мене. Відволікся на щось важливіше, і навіть не дивиться у мій бік. Вітер стих. Птахи перемовляються напівголосно. Усюдисущі тіні тікають від мене геть, не виявляючи належної цікавості. Вони заглиблюються в ліс у тому напрямку, в якому йду і я сам, приваблені якимись невидимими вібраціями повітря.

Щось буде.

Щось напевно станеться.

Урліс

Почалося!

Перейми у мене траплялися і раніше, але ніколи вони не повторювалися з такою частотою та силою. Я назбирала майже повний  кошик малини, коли мене прихопило по-справжньому.

Мені сто разів доводилося бачити, як народжують корови та кози, кішки та кролики, лисиці та ведмеді. І тоді мені й на думку не спадало, що одного разу доведеться опинитися на їхньому місці. Але через дев'ять повних місяців мій живіт так розперло, що через нього стало неможливо дотягуватися до пальців ніг. Відтоді я іноді дозволяла собі пересуватися по дому рачки, щоб спина хоч трохи відпочивала. Живіт став просто величезним!

А Хоген сміявся: «Таке враження, що в тебе всередині не дитина, а цілий світ. Коли ти встигла проковтнути планету?»

Це не образливі слова, ні. Якесь внутрішнє чуття нагадує мені, що це щось недалеке від правди. І ось тепер настав час подивитися, що ж ховається всередині.

Мене добряче скрутило, коли я переступила поріг нашого з Хогеном дому. Щось тепле, що неможливо втримати в собі, побігло по ногах, і я сіла просто в калюжу.

Оживши, старий друзяка Хото за своїм звичаєм став підкидати задок угору, висловлюючи чи то нетерпіння, чи то радість. Він давно розучився виляти хвостом, одне його око згасло, а інше тріснуло. Хоген втомився його лагодити, та й деталей тепер не дістати. Але мені хочеться, щоб від колишнього світу залишилося хоч щось, що можна пред'явити нашому синові, який от-от народиться.

Та це, мабуть, неможливо. Світ стрімко розсипається. Корчиться у передсмертних муках. Як і я зараз. Біль, жахливий біль накочує хвилями, відступаючи на короткі проміжки часу, в які мені вдається зробити кілька глибоких вдихів і видихів, трохи перепочити і знову кинутися в бій зі своєю природою.

Я борюся, щоб мій син народився. Виборюю його і  власне життя. А біль – лише невеликий відкуп за те, що я наробила: адже я не питала, хоче моя дитина приходити в цей світ, сповнений страждань, чи ні. Я  вирішила  це сама. Керуючись якимось тваринним інстинктом. Тепер я доросла, тому саме час долучитися до почуття провини, яке відчувають усі дорослі без винятку.

Я надуваю живіт і намагаюся виштовхнути із себе нову людину. Мене переповнює відчуття, що я ось-ось лусну, як бичачий міхур. Але це лише відчуття. Стиснувши зуби, я тихенько гарчу і продовжую трудитися, а щось усередині мене вібрує і шалено хоче позбутися багатомісячної ноші. Воно множить мої зусилля на сто і, нарешті, позбавляє тягару.

Дитина вискакує на мокру підлогу, і я нарешті можу перепочити.

Яке полегшення!

Мої руки ще тремтять від напруги, коли я піднімаю слизьке закривавлене тільце і перекушую пуповину, як це роблять дикі звірі.

Хлопчик!

Зморщений, з ріденьким волоссячком на величезній голові, долоньками, стиснутими в кулачки, і коротенькими ніжками. Його рот кривиться, з куточків губ струменить якась рідина, і лише позбувшись її, він видає здавлений писк.

Я можу його бачити! Я чую, як він кричить, і притискаю до себе в надії, що ця поки що безтямна істота відчує між нами спорідненість і заспокоїться. Стається диво, бо саме так і відбувається.

Я без сил відсуваюсь до дощатої стіни, щоб трохи перепочити. У моїй голові панує блаженна порожнеча, яку розбавляють хіба що уривки думок. Якщо я можу бачити і чути дитину, значить, вона схожа на мене... Ще один зрячий... Але це означає, що Хоген ніколи не побачить свого сина. Що він відчує, дізнавшись про це?

Хото застиг у дурнуватій позі. У його очах не проглядається і проблиску життя.

Хоген

Що це в біса коїться? Всі тіні, як одна, збираються навколо нашого будинку. Обступають його щільною стіною – так, що мені здається, що клаптик землі, на якому стоїть лісова хатина, всмоктало у Чорну діру. Щось  точно трапилося.

На стежці червоніють свіжі краплі крові, які на диво виявляються розчавленими ягодами малини. Вони висипалися з кошика, який лежить поряд.

Урліс ніколи б не залишила свої улюблені ласощі ось так, посеред дороги. Щоб відібрати їх в неї, з дівчиськом слід спочатку побитися. Значить, із нею щось трапилося.

Я обережно оминаю безпросвітну перешкоду з тіней, яким ще судилося втілитися. Це погано. Зовсім погано. Така кількість тіней запросто може привабити  сірих, і вони влаштують бійню прямо біля мого будинку. З десяток я підстрілю, але як бути з рештою? Надра Священного гаю, здається, невичерпні, тому вони все лізуть і лізуть у наш світ у пошуках того, чим можна поживитися. У них дуже різноманітні гастрономічні уподобання, і вони не гребують людською плоттю.

А може, вони вже тут?

Стрімголов мчу до будинку. Двері стоять відчинені навстіж. На підлозі розтеклася калюжа крові.

–  Урліс! –  кличу я, але вона не відгукується. –  Подай якийсь знак, якщо ти тут.

Я рухаюся обережно, широко розставивши руки, ніби хочу спіймати Урліс в обійми. У будинку лише одне вікно, тому навіть удень у кутах так темно, що хоч око вийми. Кривавий слід стає майже чорним, і я огинаю стіл, слідуючи за ним.